Джон Уейн - Зима у горах

Потім Роджер помітив огрядну постать, що простувала площею до їхнього автобуса. То був не Герет, але, оскільки постать була кремезною і чимось добре знайомою, на мить Роджеру здалося, що то таки Герет, тільки хода в нього ніби інша, ніж звичайно, наче він несе своє тіло на міцніших ногах. Нарешті Роджер зрозумів, що це Гіто.

Гіто підійшов до автобуса й піднявся по приступках. Вираз його обличчя був непроникний. Рятуючись від холоднечі, він надів старого фетрового капелюха, що ховав його лисину і робив молодшим на вигляд. Роджеру траплялось бачити Гіто без Айво, але без лискучої лисини — ніколи. Гіто нахилив велику голову до Роджера. Обвів поглядом автобус, ніби перевіряючи, чи можуть його почути, і тихо й поважно промовив:

— Я прийшов, щоб вести автобус.

— А де ж Герет? — спитав Роджер.

— В лікарні,— відповів Гіто. Він сів за кермо й пошукав у кишені.— Герет дав мені ключ,— сказав він. Бо ж у мене є права водити автобуси і вантажні машини.

— Але ж...— Роджеру перехопило подих,— що ж з Геретом? Звідки ви знаєте, що він у лікарні? Ви бачили його там?

— Ми його туди відвезли. Удвох з Айво.

— Але що з ним сталося? — голосно перепитав Роджер.

Пасажири, за винятком кількох на задньому сидінні, замовкли і вже дивилися на Роджера і Гіто. Автобусом ніби прокотилась якась хвиля — всі почали здогадуватись, що діється щось незвичайне.

— У нього перелом зап’ястка,— сказав Гіто.— І ще синці. Там його зараз оглядають. Ми з Айво підібрали його. І відвезли до лікарні. Він дав мені ключ і сказав, щоб я вирушив у рейс рівно о десятій.

— Перелом зап’ястка? Сипці? Потрапив у лік...

— Встряв у бійку,— сказав Гіто. І додав: — Судячи з усього.— Даючи цим зрозуміти, що сам він її свідком не був. Світло в автобусі потьмяніло, коли Гіто заходився запускати мотор. Але той запрацював спокійно й ритмічно, і лампочки знову засвітились рівно й яскраво.

Гіто явно не був схильний розмовляти на цю тему, поки вони не прибудуть до Лланкрвіса. А може, й взагалі. Він увімкнув швидкість, обережно перетнув площу й акуратно повів автобус з Карвеная. Роджер, приголомшений почутим і з важким, тривожним відчуттям у грудях, почав збирати плату за проїзд, просуваючись по салону. Майже кожен питав його, де Герет. І в кожного спочатку він мовчки брав гроші, давав, коли було треба, здачу й уже по тому відповідав:

— Вихідний.

Місіс Опора Джонс також сиділа в автобусі. Вона була серед тих небагатьох, хто не спитав, де Герет. Вона мовчки подала Роджеру гроші й подивилась на нього поглядом, в якому змішались співчуття і впевненість у власній правоті. Її обличчя промовляло, що, як па неї, Роджер, і то через власну дурість, ускочив у вкрай погану історію і що вона зовсім не дивується, що Герета спіткало якесь нещастя.

На той час, коли вони подолали півдороги до Лланкрвіса, Роджер уже зібрав плату за проїзд, і, не маючи чого робити, опустився на вільне сидіння спереду і втупився поверх капелюха Гіто в чорну ніч, що огорнула гори. І враз відчув таку тривогу, таку пригніченість, що аж пожалкував, що вже обійшов пасажирів. Водночас, всупереч здоровому глузду, він гостро заздрив Гіто. Герет дивився на Гіто як на свого справжнього друга, як на людину, на яку можна покластися в скруті. Якби це Роджер підібрав Герета й відвіз до лікарні, то чи віддав би Герет йому ключі і чи попросив би сісти за кермо автобуса? Правда, Гіто має відповідні права. Він може вести автобус на законних підставах, а в їхньому становищі, коли з усіх боків на них чигають вороги, було б неприпустимим і явно хибним доручати це Роджеру, оскільки таким чином вони порушили б закон. Роджер розумів це, а проте все ж таки заздрив Гіто, який вправно й майстерно вів автобус угору по незліченних поворотах дороги, зупиняючись щокілька хвилин, щоб висадити пасажирів, і потім знову рушаючи з місця плавно й без ривків навіть на найкрутіших підйомах і цим самим змушуючи згадувати, що колись він і Айво самі водили автобуси. Так, водили, поки Дік Шарп не підгорнув їх під себе. Вони не витримали, покинули Герета одного опиратися лихим намірам Діка Шарпа. А ось він, Роджер, з власної волі встряв у їхню суперечку, був вірний Герету, служив йому, цілком віддав себе в його розпорядження. Але ніколи він не зможе стати Герету таким же близьким, домогтися такої ж незаперечної невимушеності у стосунках із ним, як Гіто, якому це далося без будь-яких зусиль, само собою. Той різдвяний день був винятком, нестримним кипінням піднесеного настрою.