Джон Уейн - Зима у горах

Такі думки дзвеніли в Роджеровій голові, наче в’язні ланцюгами. А потім Гіто і Роджер прибули до Лланкрвіса, зробили в селищі дві чи три зупинки і нарешті стали на самісінькій горі в кінці маршруту, біля Геретового гаража з гофрованого заліза. Для автобуса настав час відпочинку. Нічого не сказавши Гіто, Роджер мовчки покинув машину, відчинив двері гаража, почекав, поки Гіто обережно завів туди автобус, вийшов, зачинив другу стулку і замкнув двері. Після чого став перед Гіто, дивлячись йому в обличчя в пронизаній світлом зірок темряві.

— Ну,— сказав Роджер,— то хто ж напав на Герета?

— Я не бачив,— відповів Гіто.— Ми знайшли йото в провулку за пивною. Якийсь чоловік почув шум, вийшов і побачив, що він там лежить. Тоді цей чоловік повів туди мене з Айво, бо ж усі знають, що ми з Геретом друзі. Ми зразу й пішли. Герет уже опритомнів і саме зводився на ноги, коли ми підійшли, але якось повільно, бо вони вдарили його по голові. Правий зап’ясток у нього був зламаний. Рукою він не міг навіть поворухнути.

— Але хто ж на нього напав?

— Не знаю,— відповів Гіто.— Та знаю, хто за всім цим стоїть, і ви теж знаєте.

— Авжеж,— погодився Роджер.

Запала мовчанка. Десь далеко у горах загавкав собака, а може, й лисиця.

— Автобусу тепер шкоди не зроблять,— заклопотано промовив Гіто,— А ось, мабуть, і Айво,— додав він. До них долинуло гудіння добре спрацьованого автомобільного мотора — знизу до Лланкрвіса наближалася вантажна машина.— Він сказав, що забере мене звідси.

— Отже, ви зараз їдете,— промовив Роджер.

— Треба, щоб хтось сповістив місіс Джонс,— замислено проказав Гіто.

— Я сповіщу.

— Скажіть, нехай вона не турбується,— провадив Гіто.— Він буде вдома завтра або післязавтра. Автобусу ж тепер шкоди не заподіють.— Гіто говорив так, ніби був переконаний, що мати Герета турбуватиметься передовсім про автобус.

— Скажу,— пообіцяв Роджер.

Знизу на ваговозі викотив Айво й зупинився, не вимикаючи мотора. Помахом руки привітав Роджера з кабіни, але навіть не висунувся, щоб сказати що-небудь. Підійшов Гіто, сів поряд з Айво, і машина рушила геть.

Коли вона зникла, на горі запанувала нічим не порушувана, цілковита тиша — така може бути тільки на безлюдній планеті. Ще ніколи Роджер не почував себе так самотньо. Але розмірковувати про це не було сенсу. Там, у горах, біля підніжжя височезного чорного відвалу, мати Герета сидить і чекає в подвійній темряві мертвих очей і неосвітленої кімнати. Ось кому він усе ж таки потрібний. І Роджер квапливо подався вгору вузькою дорогою, що, як він тепер побачив, зблискувала іскорками інію.

Ніч стояла безмісячна. Втім, при кволому, холодному світлі зірок та ледь вловимому мерехтінні інію дорогу в прозорій непорушності таки можна було знайти. Але трохи далі від дороги панувала гнітюча, насторожена темрява. А гори височіли чорним громаддям тиші.

Підіймаючись горішніми вулицями селища, Роджер трохи заспокоївся і почав більш тверезо оцінювати становище. Проте ця тверезість не принесла йому розради. На Герета напали і так по-звірячому побили його, що він втратив свідомість і попав у лікарню. А нападники зникли, не тямлячись, мабуть, з радості, і невідомо, хто вони. Якщо у них вистачило духу підстерегти Герета, то їм нічого не варто напасти й на нього. Він слабший від Герета фізично, місцеві жителі менш прихильні до нього, тож він не може розраховувати на те, що вони його захищатимуть. Та й взагалі він більш уразливий.

Роджер ішов швидко. Край селища останній ліхтар кидав на землю бліде коло світла. Далі починалася темна стежка, мовчазні гори й чорна стіна відвалу над самотнім будиночком.

Він ішов уперед і вже сам до пуття не знав, чи поспішає до Геретового барлога, щоб у тяжку хвилину допомогти старій жінці, чи сам хоче знайти в неї захисток і підтримку. Але одне він знав напевно: цієї ночі він до каплиці не повернеться. Можливо, він більш ніколи не піде туди.

Ось стукнула хвіртка, і Роджер попрямував полем до будиночка. Біля підніжжя темного, створеного руками людей відвалу невиразною плямою виступали його низькі побілені стіни. Хоч би одне освітлене вікно — гостинний жовтий квадрат, що обіцяє домашній затишок, тепло і безпеку! Але стара жінка сидить у темряві своєї сліпоти, в темному будинку на темній горі, що дивиться на темну рівнину моря. Зараз він простує з однієї темряви в іншу.

Роджер спробував зібрати рештки своєї мужності. Та страх, що пойняв його, був величезний, первісний і непоборний. На півдорозі між хвірткою і будинком ноги Роджера прикипіли до землі. Чорний відвал насунувся на нього і затулив зірки, гірський схил наче відштовхував його назад, холоднеча, темрява й самотність розходились великими концентричними колами і ось уже вкрили світ. Все марно, він зазнав поразки, гори не приймають його, скелі відпихають геть, під цей шиферний дах його не впустять, а на всіх темних, невидимих схилах на нього чатують убивці.