Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Сарака Окогрибка ледве дочекалася кінця дня, аби порадувати невістку таким мудрим рішенням і, безперечно, вислухати похвальну тираду. Та невихована рідня — бодай їй корчі до язика взялися — як почула, а далі й побачила сподіяне свекрами, спершу сполотніла, відтак із милої лагідної жінки перетворилася на босорканю — подібної істерики Олена в житті не спостерігала.

З тих пір баба плюнула і заклялася більше не їздити в гості — ні до чужих, ні до своїх. Нехай Великий речник валандається собі, а їй у Березіллі найліпше.

Як Петро і здогадувався, названий батько був вдома. Власне, інде й не міг дітися, бо уже другий місяць лежав у гіпсі. Петро з порога привітався, зняв шапку і, привчаючи очі до напівтемряви, оглянувся по хаті. Із-за столу — саме перебирала фасолю — піднялася худюща й висока Олена. Схопила стілець, витерла рушником й гостинно запросила:

— Шідай, небоше похрешнику.

Петро подякував, підсунув стілець ближче до вікна й присів. Тепер зір став певнішим. На ліжку, спеленаний з ніг до голови бинтами, як личинка гусениці, хрестом лежав Великий речник. На нижньому бильці ліжка було хитро змонтоване коліща. Перекинутий через нього тросик із кількома цеглинами внизу, на кіпці, немилосердно тягнув нанашкову ногу догори. Спостерігши, з якою цікавістю гість дивиться на цеглини, що звисали над підлогою, Великий речник зауважив:

— Там була кругла залізна болванка, але стара забрала й поставила гнітити квашену капусту. Каже, що жаль, аби таке добро пропадало…

— Обійдешся і шеглиною, шьорт’тя не жабере, — не вельми ласкаво заспокоювала Олена Великого речника.

— А як ви себе почуваєте, нанашку? — співчутливо запитав Петро.

— Дякую за звідання, хрещенику. Як би тобі простіше сказати… Коли зрушу собою, кістки скриплять, як на цуравому возі незмащені колеса, а в боках такі кольки, наче пекельні мужі вила на мені пробують. А так — дихати вже можна, все добре…

— І як вам тільки на гадку спало в такі роки сісти на моторку?

— Так, так… То вшє моточіклєтка… моточіклєтка… — зраділа Олена.

— А, Петрику, чим ти журишся, — спокійно відповів Великий речник. — На старість людина так само дуріє, як і за молодості. Біда лише в тому, що у старого глупість набагато ширша і довша…

Пригода, що трапилася із Окогрибом, не так наполошила, як насмішила Березілля.

Десь наприкінці літа із обласного центру приїхав у село за грибами на мотоциклі син Василь — той самий, якому Олена із фіцкошем так вміло дорогий килим спорядили. Досить швидко наповнив білими кошарку — їх в кінці батькового городу хоч коси — й зібрався по обіді додому. Взявся за мотоцикл, почав заводити, а той немов онімів. І розбирав, і чистив, і промивав, а клята машинерія чихне собі — і далі мовчить. Діватися нікуди — залишив мотоцикл вдома і поїхав у місто попутньою. Відклонився — і бувайте надовго здорові: одразу зібрався у відпустку на море, а потім по якусь науку у Київ. А Великому речнику — що? Мотоцикл не корова — їсти, пити і доїтись не просить. Хай собі стоїть на здоров’я у сараї. Однак машина ніяк не давала спокою Митрові Фаркошу — близькому сусідові. Митро хоч і був значно молодший від Великого речника, проте теж людина у поважних літах, до того ж не в ладах з усіма царями в голові: якщо Великий речник небезуспішно довбав усе життя старі, як світ, філософські істини, то Фаркош мав палкий нахил до техніки. Довго й нудно точив Окогриба, аби дозволив глянути, яка хвороба підкосила серед дороги мотоцикл, але той тримав оборону твердо й уперто. І тільки, коли Фаркош знайшов на горищі кілька протлілих і погризених мишами книг і, вручаючи Окогрибу, по великому секрету повідав, що ці трактати із бібліотеки самого графа Шенборга — Великий речник безвідмовно капітулював. Ще й своїми руками витягнув із сарая мотоцикл і великодушно запропонував:

— Якщо заговорить, то можеш на ньому й проскакатися.

А Митро про краще й не мріяв. Всевідаючим зором оглянув мотор й за кілька хвилин встановив діагноз. Поз’єднував якісь дротики, закріпив їх і пхнув машину. Мотоцикл ображено чихнув, а потім грізно заревів.

— Ти диви! — здивувався Окогриб, — машина, а сердиться. Твоїми руками, Митре, манну б небесну збирати…

Фаркош задоволено сів за руль.

— Ти лиш не дуже розбігайся, — порадив Окогриб.

Митро наддав газу, і мотоцикл рушив. За півгодини, об’їхавши всеньке село, Фаркош повернувся. Весь збуджений, розгарячілий, виключив мотор і задоволено поплескав машину.