Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Дуже попрошу зі мною не фіглювати. Я вам у батьки годжуся! — почервонів зі злості заврайвно.

— Упаси біг, Митрофановичу, — лагідно відповів Козодрій. — З вами фіглювати? Та ви й самого слугу пекельного обкрутите. Коли вже так сильно прогнівались, поділіться лишень зі своїми товаришечками, як ваш покійний батько — світла йому пам’ять — умудрився на другий день після своєї смерті застрахувати онука, вашого сина. Я не сумніваюся, сталося це не без любові. Дві тисячі за ту опіку позавчора ви поклали у кишеню. Чи я брешу, Митрофановичу? Мені, прошу вас красно, нічого не пояснюйте. Ви передайте досвід тут присутнім.

Заврайвно підскочив, голова його затрусилася… Він простяг тремтячі руки до Козодрія і, давлячись словами, почав оправдовуватись, але дружина схопила за піджак і пригвоздила до місця…

— Коли завтра у вас не стачить часу, можу, якщо дуже попросите, прийняти вступний екзамен у хор тут же, — галантно вклонився Митрофановичу Козодрій.

Гості принишкли, погубили очі в тарілках і ніяково примовкли. Либонь, їм стало вкрай прикро і соромно за Митрофановича — як на їх думку, найпоряднішу серед усієї компанії людину. Цюбей, збагнувши, що допустився невиправної помилки, давши Козодрієві від самого порога вхопити ініціативу на іменинах, заметушився…

— Наливочка ваша улюблена — горіхова, градусів під шістдесят, — усміхнений нахилився до Дмитровича, булькаючи із кришталевої карафки зеленкуватий напій. — А ось і язики, часником нашпиговані, паштет з печінки, свіженька шинка… Це все для вас, Михайле Дмитровичу…

Цюбеєві справді було із чого вибирати для вгамування непомірного апетиту щойно прибулого гостя. На столах у достатній кількості парувала птиця смажена і варена, червонувато лисніли шматочки буженини і відвареної яловичини, на тарілках пишно знімалися відбивні, м’ясні і овочеві салати, звабливо переливалися крапельками свіжої олії мариновані гриби й оселедці, лоскотали ніздрі заморськими пахощами на всякий смак пироги, печива… А про напої — вже й говорити нічого. Винами, горілкою, наливками, коньяками можна було вгамувати хмільну спрагу цілого містечка. А на десерт у старовинних полив’яних мисках тьмяно червоніла садова малина. На превеликий подив, Козодрій відмовився від м’ясних делікатесів і після чарки пристрастився до запашних ягід.

— Звідкіля така рання і велика малина? — запитав Дмитрович Цюбея, напихаючи рот ягодами.

— Іван Петрович Зеленяк прислав у дарунок, — відповів Цюбей. — Ось він тут сидить, — показав у куток.

Із-за столу піднявся молодий, скромненький чоловік, сором’язливо усміхнувся і, геть розгубившись, мовив:

— Хто захоче посмакувати культурною малиною, будемо раді прийняти…

«Невже Зеленяк? — подумав Волосянич. — Я уявляв його громилою, хитрим, облесним, а тут непоказний, благенький хлопчисько».

— А ти, Зеленяку, ще не бажаєш вступити у мій хор? — запитав байдуже Козодрій, обтираючи від соку підборіддя.

— Радий би, радий! — охоче відповів Зеленяк. — Тільки мені задалеко добиратися.

— Нічого, нічого, — заспокоїв Козодрій. — Як припече, пішки будеш кожного дня мчати на Курильські острови суницю збирати, а не те, що в район.

— Ви б, Дмитровичу, так уже й кожного записували у великі грішники! — сварливо помахала пальчиком жінка головного лікаря.

— Вікторіє Іванівно, тільки не журіть мене своїми ласкавими очима, — оборонив себе руками Козодрій. — Коли ви на мене дивитеся, маю таке відчуття, ніби залишаюся без спідньої білизни.

— Нахаба, солдафон! — огризнулася Вікторія Іванівна.

— Браво! Браво! — заплескав у долоні Ладичко. — Дотепно! Образно! Хай живе народна творчість!

— Слава рідним профспілкам! — в унісон підхопив Козодрій.

Андрій глянув на редактора і все зрозумів: шеф — готовий. Посоловілий, масляними очима водив довкола, і голова його нагадувала опецькуватий гарбуз.

Веселилося, гулялося, співалося до півночі. Ліза, так і не зав’язавши душевної бесіди з Андрієм, кудись зникла, і її місце біля Волосянича посів Козодрій.

— Невже ти не розумієш, Андрію, — укотре напитував швидко зчманілий Дмитрович. — Вони хочуть тебе оженити на Лізі. Цюбеєві наплювати, що ти босий, голий… Йому потрібен авторитетний зять, а в зятя брат — прокурор. Кругова порука. Спробуй підкопатися. За вашими спинами Цюбей, як у бомбосховищі.

Андрій мовчав, поглядом втупившись в ікону із зображенням Георгія Побідоносця. По якійсь чарці він пригадав подібну картину, яка висіла у них вдома, у селі. Волосянич подумки довго аналізував ту сімейну реліквію і дійшов тепер несподіваного висновку: їхній, домашній, Георгій Побідоносець був разюче схожий на брата Івана. «Напевне, — пояснював сам собі, — багато-багато літ тому якийсь невідомий художник, аби довго не мудрувати, змалював Георгія Побідоносця з нашого прадіда, який повторився нині в братові». Андрій підмітив і те, що Георгій Побідоносець у квартирі Цюбея зовсім не схожий на Побідоносця Волосяничів. Їхній виглядав якимось одержимим, аскетичним, вольовим та праведним і в своєму гніві до поверженого змія. А цей, у Цюбея, — якийсь покірний, слабовольний…