Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Петро подякував і, втиснувши голову у комір куфайки, вийшов на майдан. Кількома руслами ліниво текли звідси навсебіч розквашені вулиці. Куди тепер іти? Кому виплакатись, з ким поділитися болем? Власне, ніякого болю й не відчував. Якась порожнеча, слизька й тяжка порожнеча млоїла всередині. І сором давив, невимовно давив… Ніби стояв тут, у центрі села, роздягнений догола, а люди зусібіч плювали на нього і тикали пальцем: «Злодій! Злодій! Обікрав нас!». — «Який я злодій?! — закипав подумки Граб. — Я відмовився підписати фальшиві документи! Совість моя чиста, незатінена». — «Але ти ж підказав, нараїв сам, як вкрасти, обманути людей, — шепотів хтось незримий на вухо. — Руки свої вмив, сам на обочину відскочив, але від того нічого не змінилося». — «Господи, пропади все пропадом! Хай чинять без мене що хотять. Я не напрошувався. Самі мене в цей бруд затягнули», — впокорював себе Петро, зацьковано оглядаючись.

«До нанашка Окогриба!» — осяйнуло рятівливе рішення, і, тяжко зітхнувши, дався у верхній кінець Березілля.

Окогриб не просто був Петрові хрещеним батьком. Коли у голодні тридцяті роки померли Грабові батьки, старий з дружиною Оленою — як тяжко самим не велося — взяли шестирічного хлопця до себе, разом із своїми дітьми годували, доки не зіп’явся на ноги. Відтак Граб ніколи не просив від названих батьків матеріальної допомоги, але був постійно вдячний, і в тяжкі хвилини, як до рідних, йшов до них на раду. Ось і тепер єдина дорога, котра, на його думку, обіцяла якийсь вихід, вела до Окогрибів.

Брів вулицею і мав відчуття, наче ступає велетенською пустелею. Дріботів безугавно сіренький дощ, дозрілі краплини зривалися з дерев і лунко плямкали на дорогу. Глибше ховаючи руки у кишені фуфайки, подумки проклинаючи весь світ, перескакував через калюжі, і весь час йому здавалося: позаду не дощ чалапає, а бредуть гуртом односельчани і тикають у спину: «Злодій! Грішник!»

Окогриб, дрібний, сухенький, жилавий дід, був від природи великий філософ, або ж по-сільському фіцкоші. За життя Великий речник — це одне з численних прізвиськ Окогриба — ніяких земних благ не нажив, бо більшу його половину провів у саду або сараї серед книг і незліченних різномовних календарів. За скупою інформацією дружини — а говорила Олена дуже рідко, бо шепелявила безбожно: «Вашиль лишаєтьча дурного чтива, коли хошє їшти і діти робити». Останнє фіцкошеві вельми подобалося, в цій царині трудився, слава богу, як совісна бджілка: шестеро хлопців і стільки ж дівчат пішли від кореня Окогриба по світу білому. І всі розумні, тямовиті… І, найголовніше, на одміну од батька, робітливі і дружні. Якби не ця обставина, стара Окогрибка зі стількома голопузими давно б уже надірвалася і вела дружню бесіду з янголятами. Діти, тільки-но спиналися на ноги, шукали собі власний кусень хліба: молодші пасли людських гусей, старші — скотарили, а ще старші — відробляли на лісорозробках, наймитували і по змозі вчилися. У сорок четвертому Радянська влада відкрила окогрибенятам дорогу у великий світ, і за неповний десяток літ всі випорхнули з фіцкошевого обійстя — старший тягнув молодшого, а той ще молодшого… І тепер Великий речник з Оленою доживали самотньо у дерев’яній хатині.

Селилися молоді Окогриби по великих і малих містах, займали поважні посади, і нанашко Василь те й робив, що час од часу провідував їх. З цієї причини в очах односельчан Великий речник помалу виріс у щось на зразок березільського Колумба. Півроку тому побував навіть у Москві, в середульшого Юрка. Коли допитливі березільчани, зібравшись у хаті Окогриба, навперебій розпитували, що являє собою столиця, Великий речник довго міркував, як сильніше вразити слухачів, і зрештою відповів:

— Неборята, не чудуйтеся, але Москва — то є намного більше і порядніше село, аніж наше Березілля. — І глибокодумно, натягнувши окуляри, знову взявся за календарі.

На одміну від фіцкоша названа мати Граба мандрувала всього раз. І то не у краї далекі, а в обласний центр, де на одній із фабрик директорував найстарший син. З цієї подорожі Олена привезла не вельми приємні спомини. Річ у тім, що невістка, невимовно зрадівши свекрусі, проговорилася:

— Дорога мамко, почувайте себе як вдома і що вам у нашій хаті найбільше любиться, можете собі взяти.

Було це мовлено між іншим, але слова любої невістки глибоко вкарбувалися Олені в душу. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, Окогрибка понукнула Великого речника зробити в хаті сина ревізію з тим, аби вибрати собі в обійстя найбільш привабливу і коштовну річ. Довго старі прицмокували, пуляли очі на сяючий кришталь, дорогий посуд, незрозумілі картини й інші досі не бачені й незнані речі… Врешті зупинили зір на розкішному китайському килимі — всю стіну займав у приймальні. Ну, а щоб невістка, не дай боже, не подумала, що старі надто скупі й зажерливі, дійшли обопільної згоди — величезний килим розрізати наполовину. Одну частину залишити сину, а другу — тут же по-братськи поділили між собою. Одна половина буде на ліжко старому, а друга — Олені. Не гаючи часу, з великим піднесенням, по-хазяйськи вправно це й зробили. І обом стало дуже радісно.