Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

І кінь під ним, наче овечка…

І спис в руках, наче прутик…

І Змій страшний — не страшний, а ніби польова ящірка…

«Господи, — подумав зі злістю Волосянич. — Ці люди уже й із грізних Побідоносців роблять сумирних підтакувачів, покірних рабів своїх убогих смаків…»

— Коли не секрет, над чим так міцно задумалися? — улесливо зазвучав над Волосяничем голос Цюбея.

Андрій поволі обернувся і, хоч був добряче захмелілий, збагнув: господар зовсім тверезий, либонь увесь вечір пильно стежить і дослуховується до розмов.

— Це жах! Блюзнірство! — хрипотнув Волосянич.

— Що таке, перепрошую? — улесливо насторожився Цюбей.

— Ви покалічили Георгія Побідоносця! — тикнув пальцем у картину. — Із суворого, грізного правдолюба ви вчинили собі подібного — жалюгідного, лукавого, безликого…

— Я перепрошую! — підняв голос Цюбей. — Але ікону не я малював, придбав за великі гроші. Це унікальна, старовинна пам’ятка живопису вісімнадцятого століття.

— Отже, гріш ціна такій пам’ятці! — запально вигукнув Волосянич. — Якщо Георгій Побідоносець дволикий — нічого не варта подібна ікона.

— Я її купив! — повторив з притиском Цюбей. — Попрошу мене не ображати.

— Ви купили такого Побідоносця, аби вам очі не мозолив, бо ви боїтеся правди!..

— Правильно, бояться, — підтакнув хмільний Козодрій, — і хор мій не хочуть відвідувати. Але я вже склав тверді списки… І хай тільки спробують не являтися. Клянуся сонцем, яке зігріває наші рідні хліба, ця злодійська банда буде співати на пару із білими ведмедями…

— Коли вам тут не до дяки прийшлося, — мовив Волосяничу розпашілий від гніву Цюбей, — доріжка геть простелена. А мій Георгій Побідоносець буде таки мені прислужувати!

— А я й піду! — піднявся Волосянич. — Сам сюди не напрошувався. А Георгій Побідоносець вам ніколи у слуги не дасться! — гукнув на весь зал Андрій. — Він ще спуститься і списом своїм проткне вас і поверже до ніг…

Гості вмить притихли. Хміль, бачилося, одразу вивітрився з натомлених, очумлених голів.

— Це котрий Георгій Побідоносець мислить супроти нас? — запитав іронічно Цюбей.

— Мій брат Іван! — виклично мовив Андрій. — Він і є справжній Побідоносець, а не цей плаксивий добродій, — метнув рукою на ікону.

— Це той Побідоносець, що чотири роки тому прийшов до нас у цуравому пальтечку, та й понині ще у ньому мерзне? — кинув хтось із-за столу.

— Помиляєтеся, дорогі, — заперечливо помахав вказівним пальцем Волосянич. — Якраз у тому пальті йому і тепло. Воно його більше гріє, аніж ваші шуби і дублянки — воно за чесні гроші придбане.

— Ах Ванька… Ванька, — співчутливо пробубонів Козодрій. Потім різко підняв голову і твердо мовив: — Ми Ваньці твоєму поставимо клізьму, а туалет опечатаємо! Ось і побачимо, куди він побіжить!

Устами Козодрія говорив хміль, бо Дмитрович ніколи не таїв злоби на прокурора. Навпаки: щиро, по-братньому жалів Івана Волосянича. І коли той неоднораз апелював до совісті Козодрія, говорив: «Іване Андрійовичу, я дуже-предуже шаную тебе. Якщо хочеш знати — люблю, як брата рідного. Ти робиш правильно, живеш правильно… Але коли б усі так…»

— Отже, це ваша дяка за хліб-сіль? — перепитав озлоблено Цюбей.

— Плювати я хотів на все! — стояв на своєму Волосянич. — І затямте: Побідоносці вам служити не будуть!

— Браво! Правильно! — як сумнозвісний Пилип з конопель, зааплодував п’яненький Ладичко й кинувся обнімати Андрія.

Проте господар спритно вхопив Онуфрія Миколайовича за барки й крутонув ним у двері.

— Ще й ти хвоста задираєш, когутику задрипаний! — кинув услід Цюбей.

Ладичко розчинив собою двері й, повержений, опинився у коридорі. Гості не встигли йокнути, як Волосянич метким ударом заліпив межи очі Цюбеєві. Той схопився обіруч за обличчя, застогнав і присів на стілець.

Чи то Волосянич насправді побачив, чи хтось ударив його в голову, але Георгій Побідоносець на Цюбеєвій іконі раптом стріпонувся, посуворішав і, наче прокинувшись опісля довгого сну, розпрямив плечі і грізно метнув гострим списом у закипілий людськими тілами і пристрастями зал.

Опісля розмови із Зеленяком Граб вийшов із контори і завітав у крамницю. Пісним поглядом обвів скромненькі прилавки, перекинувся кількома словами з продавщицею. Говорив невпопад й сам не відаючи, для чого тут опинився. Зрештою згадав:

— Коли їде автобус в область?

— Перший о сьомій ранку, наступний ополудні. Проте їдуть вони, коли заманеться. Якщо хочете конче бути в області, беріть ноги на плечі і йдіть до центральної дороги: там і попутні, і маршрутні певніше курсують.