Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Вищий клас! Можна і на край світу їхати.

— Авжеж, сам знаєш: мій Василь на цуравий драндулет не сяде, — не без гордості відповів Окогриб.

— А може, Василю, і ви спробуєте? — раптом запропонував Фаркош. — Тут нічого страшного немає. Сідаєте і тільки рукою крутите. Машина сама їде. Ось показую, дивіться…

— Митре, ти що — клепки по дорозі розгубив! — очумів Великий речник. — Та коли я поїду, мої мощі усім селом не визбирають.

— Як хочете, — стенув плечима Фаркош, — але мені видиться, що багато втратите. Ви такий філософ і не спробувати єдиний раз у житті машину? Даю вам слово: більше такого моменту не буде…

Ще довго вів агітаційно-роз’яснювальну роботу Митро, нарешті Великий речник сердито сплюнув і згодився:

— Тільки ти, Митре, сядеш позаду і будеш мною рулювати, — поставив категоричну умову Окогриб.

Фаркош завів мотор, ще раз до тонкощів проінструктував новоспеченого водія, і сіли — Окогриб за кермо, Фаркош — на заднє сидіння.

— Ну, давайте, давайте, — підбадьорював інструктор Великого речника, тримаючись за його плечі.

Окогриб помаленьку відпустив зчеплення, ледь-ледь наддав газу… Мотоцикл обережно, наче пробуючи на собі їздців, рушив.

— Ти видиш, він біжить! — радісно заволав на всю вулицю Великий речник.

— А що — машина не осел! Якщо вона у порядних руках, брикатися дурно не буде! — закричав у відповідь Фаркош.

Якісь дивні, неземні і незвідані почуття охопили в цю мить Великого речника. У його волі була машина. Небачена сила несла по землі, і він керував нею, був її володарем.

— Трішки прижміть, на себе крутіть! — порадив на вухо нелукаво Митро. — Тягнемося, як біб зелений на тин…

І Великий речник крутонув скільки сили вистачало у долонях. Мотоцикл, не очікуючи подібного нахабства з боку поміркованого фіцкоша, аж остовпів: на якусь долю секунди від несподіванки вдавився і замовк. А далі як гиркнув, заревів і, наче щойно підстрелений дикий кабан, стрибнув із місця. Митро Фаркош теж не сподівався на таку поведінку Окогриба: одразу підлетів із заднього сидіння високо вгору, а далі більш-менш благополучно приземлився у калабаню, втративши при цьому всього три передні зуби. А Великий речник тим часом, немов тореадор-наїздник на озвірілому мустангові, шалено нісся вулицею, божевільно верещачи:

— Гой-те люди, спасайте! Спасайте!

І замість того, щоб збавити газу, в панічному переляку крутив ручку на себе ще дужче. Все живе розліталося з вулиці куди очі бачили — кури на дерева, люди по канавах, навіть замашні каменюки бризкали навсебіч з-під коліс, як розчавлені помідори. А Великий речник, за дві-три хвилини переживши заново усе своє свідоме й несвідоме життя, мчав на сільський майдан. Влетівши на нього, зажмурив очі, відпустив руль і віддав себе на ласку божу. Пролунав страшний удар, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла… і наступив неземний спокій і тиша блаженна.

— Ось тоді я, Петрику, вперше засумнівався, чи не відправляються наші душі на небеса, — розповідав тепер Великий речник. — Бо летів я у темряві так довго, що позгадував усі гріхи свої від дрібних рочків до днів останніх, переговорив з братиками й сестричками, які в ранньому дитинстві пішли на цвинтар спочивати, відклонився від дітей, сусідів, ворогів і друзів своїх. А коли відкрив очі, думав собі — попав у рай. Довкола — консерви, хліб, цукор, сіль. У ящиках, текла би із каменю, горівка, яку лиш собі вибереш. Ну, думаю, Василю, ти хоч і не вірив Всевишньому, але жив чесно, справедливо, тому й потрапив сюди. Тепер їж, пий, лише від жадоби не вдавися. Аж раз виджу — із-за прилавка піднімається Пітьо Лайб. «І ти вже встиг сюди?!» — подумав собі не без злостивості. А Пітьо вибалушив на мене очі, розкрив рот й не може слова сказати від перестраху. Бачу, щось тутка не те, що мете… Питаю: «Пітьку, ми де?». — «В моїй крамниці, — каже Лайб. — Я за прилавком, а ви, як сила нечиста, прилетіли й сіли на полиці для хліба». І тільки тоді я побачив у вітрині розбитий мотоцикл. І дуже велика печаль мене взяла…

— Мотошикла рожбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена — дуже велика радість, — прорезюмувала Окогрибка.

— Могли вас ще в лікарні потримати, чого так скоро виписали? — поцікавився Граб, все ще не відаючи, як підійти до основної бесіди.

— О, в лікарні дуже файно! — не міг стримати захоплення Великий речник. — Тепло, чистенько… Баба кожен третій день ріже курку, приносить… А тут дохтур каже: «Будемо виписувати вас, дідику, долежите дома — місця немає». А я благаю: «Дорогий дохтуре, спадьте на бога, не виписуйте ще хоч тиждень!» — «Що? Вам так полюбилося?» — питає дохтур. — «Та ні, просто у баби вдома ще три курки залишилися…» — прошу змилостивитися.