Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Ще далеко до зоріння жона лаштувала його в дорогу. Спершу мовчки, тяжко зітхаючи, пораз сльози збираючи з лиця у жмені. А тільки-но Петро натягнув кожух, як заголосила дурна баба.

— Завіщо мене так доля скарала! — заломила руки. — Усе тобі найбільше від людей треба, усе тобі не вгодиш, усе тобі очі коле, коли що не так! Думаєш, пам’ятник на могилі заслужиш!

— Вдавила б ти ся своїми планами! — озлився й собі Граб. — Мені і так на душі рани кровоточать, а ти ще сіллю посипаєш.

— Вдавлюся, увидиш вдавлюся! Візьму зараз мотуз і на першому дереві повішуся, а ти зоставайся з дітьми, плекай їх, сам ряди у люди!..

Ех, і вліпив би зараз їй межи очі, аби в них засвітився позавтрашній день, але згадка про дітей стлумила його, болем і жалем обвила серце. Підійшов до ліжка, ніжно сам ледь вгамовуючи сльози, поцілував сплячих дочок, кинув торбу на плечі й дався у ніч. Хоч і рідко мандрував у світи із рідного села, але так тяжко йти, як зараз, ніколи не доводилося. Брів попри потік до центральної дороги — кілометрів сім треба було накрутити на ноги — і ніяк не міг збагнути: куди він іде, чому, чому має покидати отче гніздовище? Злякався помсти? Але чи не доведеться йому розплачуватись за цей відступ у стократ дорожче?

Ішов Петро розмоклою дорогою, із розбитою душею і мав таке відчуття, наче відриває із корінням від серця кожне дерево, яке тепер зустрічав, кожну зорю, яка світила йому із березільського неба. І велетенська пустеля, котру відчув у собі вчора, вийшовши із кабінету голови, дедалі розросталася, спеленуючи тяжким і загадковим безгомінням увесь світ.

Перейшовши підвісним мостом через ріку, Петро зупинився на центральній дорозі. Попутній транспорт довго чекати не довелося. Студебекер, що їхав з боку Верховинського перевалу, різко зупинився, молодий водій сам запропонував лізти в кузов, де весело перемовлялися ще кілька хлопів.

Коли машина рушила, Петро глянув на тамтой берег річки. Над самою водою, звідки із швидкоплинних хвиль виповзала дорога на Березілля, виросла у півнеба гора. Округла, наче замислена голова, вона, здавалося, вартувала путь у село і пильно вдивлялася у совість кожного, хто проходив повз неї. Петро подумав, що він чомусь ніколи досі не бачив гори. Власне, вона сиділа тут споконвіку, але він не звертав на неї уваги. Мало їх тут, великих і менших, довкола. І ось тепер, невідомо з яких причин, гора вродилася і для нього. Саме розвиднялося, небо над річкою займалося холодною просинню, і контури гори дедалі виразніше окреслювалися, нагадуючи Петрові чиєсь обличчя. Материне, батькове? Можливо.

Машина чимдалі набирала швидкість. За бортом тонко попискував вітер. І раптом Грабові здалося, що гора перестрибнула через річку і почала бігти за машиною. Студебекер мчав на повну силу, зникали з очей рідні обшири, а гора, мовчки плачучи, неслася й неслася услід, вперто не полишаючи наміру наздогнати блудного сина. І коли за придорожнім селом нарешті зникла маківка її голови, Петро заплакав. Ощадливий на сльозу, черствий на серце, він, одвернувшись від попутників, вперше після смерті доньки Марії заплакав, а далі заридав, як дитина. Благо, свистів вітер, молоді хлопці, весело сміючись, переповідали свої любовні пригоди, і ніхто цього не бачив.

Захопившись розмовою, господар забув нагодувати вогонь, і той вщух. Раз у раз дихав вітер, і вигасла ватра ображено розплющувала червоне око, обдаючи Андрія димом. Він теж, либонь, розсердився і вже не навіював йому солодкі спомини про сільські весни, а неприємно гірчив ніздрі. Висохла блакить високо знімалася над землею, і з міста наче спав якийсь тягар: воно вповні розвиднілося, помолоділо, взялося свіжими соковитими барвами. Весна, що вчора лише зелено мріяла на далеких околицях обласного центру, тепер уже господинею йшла вулицями, усміхнено кланялася кожному двору, кожному зустрічному. Земля, охоплена теплом, мріяла, чекала дива…

— Ой, красна буде весна! — сказав, сам собі чудуючись, господар двору. — Такі весни, як розумні діти, родяться раз на десять років. Кажу, парадна, як би за гроші її найняв. У весну таку навіть блудні сини вертаються додому…

Дядько запитуюче глянув на Андрія і спитав:

— Я вас, либонь, уже натомив своїми розповідями?

— Ні, ні, — заперечливо похитав головою Андрій, наче боячись, що господар загляне у його спомини. — Продовжуйте… Це дуже цікаво… Мені спішити нікуди. Вихідний…

— Тоді слухайте. Найбільшою втіхою для мене була неділя, — вів далі господар. — Зранку я порався по обійстю, обходив сад, квітник, а вже з обіду замикався у своїй кімнаті, лягав, заплющував очі і щасливі думки вели мене додому, у Березілля. У неділю я ніколи не спішив, а добирався неквапом, насолоджуючись навколишньою красою. Дорога у вихідний не була схожою на буденну…. І загалом, якщо помітили, у неділю світ добрішає, природа і люди наче вгамовуються, стають, немов на якійсь межі, спокійнішими і задуманими… І ось у такі дні я із самого обіду до вечора йшов через лагідні недільні села, бажав миру і добра кожній хаті, здалеку кланявся кожній горі, що сиділа при дорозі. Упоєний щастям, доходив до мосту. Як і завсігди, зупинявся трохи нижче нього. Тут сідав на камінь і чекав, коли попроситься душа на тамтой берег. І наступала мить, коли я ніби роздвоювався. Душа моя — легка, осяяна, радісна і молода — переходила, навіть не торкаючись води, через ріку і зупинялася під горою. А потім уже, намацуючи ногами каміння, переходив убрід і я. Далі легко долав вершину гори і добирався спокійно до свого села…