Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Ого-го-го, ви далеко підете, чоловічку! — тільки й мовив, простягнувши Грабові ручку для підпису.

Петро мигцем глянув у відомість — навпроти його прізвища стояла цифра 800. На старі гроші це навіть для міських жителів був величезний заробіток, а для Граба — суцільна казка. Ошелешений, стояв перед столом із ручкою і ніяк не наважувався підписатись.

— Що, замало вам? — лукаво перепитав касир. — Чого ждете? Підписуйтесь!

— Перепрошую красно, — Петро пробував догідливо усміхнутись. — Перепрошую ще раз, але майже ви помилилися… неправильно мені нарахували…

— Чого, чого? — скинув сердито очі касир.

— Ой, лиш не сердіться, — запобігливо приклав руку до серця Петро. — Не хотів вас засмутити, але… але я ще в житті за раз не отримував стілько грошей…

— А-а-а, — вдоволено розпливлося обличчя касира. — За чесну роботу ми платимо з легкої руки, — і з майстерністю фокусника почав відлічувати геть розгубленому Петрові банкноти…

Коли до правди, Граб не те що за один раз не отримував стільки грошей, він загалом у житті ще й в руках не тримав такої суми. Увечері в гуртожитку ще і ще перелічував гроші, розглядав їх навпроти світла, для чогось записував на папірці номери. Він ще мало усвідомлював теперішнє становище, але було ясно одне: зникла невпевненість, він твердо починає ставати на ноги, розпрямлювати плечі. Ніяк не міг збагнути, кому кланятись за неспогадане щастя, яке осяйнуло його життя. І коли вже загасили світло, він підійшов до вікна і в напливі безмежної вдячності раптом почав тихо молитися. Весь збентежений, у щемній радості, він молився долі, молився людям, щиро благав доброту, аби ніколи не покидала серця і душі ближніх.

Уже котрий день він тяжко брів через сухі, гарячі й безголосі сніги. Від того, що під ногами м’яко й німо стелилася біла пустеля, невмолимо мучила жага. Андрій пробував зачерити жменями сніг, ковтнути, але він не танув, і в роті дерло й сушило, як від розпеченого піску. Врешті на горизонті спливла гора. Окутана білою югою, вона була схожа на продовгувату, запашну хлібину, щойно вийняту із домашньої печі. Андрій підійшов ближче і помітив: вся гора обставлена сотнями маленьких віконець, засклених товстими льодами. Серед сліпучо-яскравої днини крихітні шибки променили ніжно-голубе сяйво. Із кожного віконця на Андрія пильно дивилися незнайомі лиця й зацікавлено стежили за ходою. Гора була схожа на свіжу хлібину, має сотні очей і сотні облич… Знеможений, спраглий, Андрій з неймовірною потугою підняв голову. На вершечку гори, як це бувало у недільне надвечір’я в селі, сиділи рядочком двоє його дідів, тітка Марія, сестра Магдалина, сусідка Варвара і плели із трави розкішні килими. Родичі були геть усенькі сиві-сиві, а трава — зелена-зелена.

«Звідкіля вони тут узялися? — думав Андрій. — Адже і дідів, і тітку, і сестру, і сусідку давно уже схоронили…»

Йому було вкрай незручно про це запитувати, але озватися принагідно до родичів таки мусив:

— Де ви добули серед цієї мертвої зими стільки трави зеленої? — запитав сивих мерців.

— Он подивися в долину, — показав пальцем в далечінь дід Стефан.

Андрій оглянувся і побачив батька — теж був сивий-сивий. Але ж він пам’ятав, що коли у полі біля трактора знайшли мертвого батька і привезли додому, волосся в нього було чорне-чорне. Пригадується, ще й мати голосила: «Ще жодна сивина тебе не знайшла, а вже мусиш вінчатися із сирою землицею!..»

— Ви, няньку, що тут робите? — повів обережно Андрій.

Батько загадково усміхнувся і показав на козуб — тримав його у руках.

— Хіба не видиш, сію живий дощ, — мовив тихо.

Андрій притьмом глянув у козуб і вперше побачив краплини живого дощу. Округлі, як горошини, блискучі, мерехтливі дощини дихали і світилися радістю, як очі весняних птахів. Батько черпнув долонею насіння живого дощу і рвійно метнув від себе в долину мертвих і безголосих снігів. Біла пустеля вмить зітхнула, льоди зм’якли, і в їх слідах зримо почали рости трави. Вони тут же, шовково розмовляючи, знімалися із місця і зеленими юрбами рушали на вершину гори до сивих мерців. Ті терпеливо перебирали їх пучками пальців і вправно вплітали у велетенські килими.

— Ми жили чесно, — розповідав неспіхом дід Стефан, ні на хвильку не одриваючись від роботи. — Тому й заслужили собі подібне заняття. А трава — вічна. Вона не вмирає… Одна відшелестить й пожухне, а вже у корені дозріває інша. І так безкінечно… І в цій круговерті ми невмирущі, бо щодень, щогодини живемо сподіваннями на нові і нові трави…