Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Я знаю, ви жили чесно, — сказав Андрій. — Ну, а ті, хто зло творив…

— Вони там, — кивнув дід вниз, на схили гори, де безнадією томилися, замуровані у крихітні віконечка, людські обличчя.

Андрій ще запитував про щось, намагався дізнатися, а як же йому жити, аби заслужити вічне сподівання, але родичі мовчали… Турботливо плели собі, а батько сіяв живий дощ… І чомусь те насіння, схоже на радісні очі весняних птахів, уже падало не на мертві сніги, а на голови сивих мерців. Кілька крапель бризнуло на обличчя Андрія, і він відчув: дощини лагідно-теплі і на смак солоні, як людські сльози.

«Невже живий дощ — це сльози людські, і ви їх розсіваєте, няньку?» — хотів запитати у батька Волосянич, але тут же прокинувся…

Одразу схопився із ліжка, сів і втомлено видихнув із себе страх. Розімняв долонями обличчя, — воно було вологе від сліз.

— Чого я плакав? — спитав уголос себе. — Ніби й причини на те не було…

Підійшов до вікна, обзирнув вулицю… Щойно світало, і передсонцевий схід неба дихав холодком молодої осені. Андрій включив електроплитку і поставив чайник. Уже другий місяць він мешкав у квартирі Івана. Брата, як йому і було обіцяно, так би мовити, за старанну службу місцеві керівники рекомендували на роботу в область. А коли точніше — нарешті здихалися болячки. Невістка невимовно раділа, але Івана нове призначення, хоч і знав, що рано чи пізно це станеться, сильно ранило.

— Чого ти бідкаєшся? — заспокоював Андрій. — Тепер маєш більші можливості. Та й квартиру пристойну в області дають. Навіть через це варто плюнути на все.

— Тобі, Андрюхо, багато чого незрозуміло, — мовив з гіркотою Іван. — Це моя перша в житті велика поразка. І просто не відаю, як переживу її. А до тих тепер і поготів не доберешся. Вони зуміли підібрати на моє місце людину, яка зробить все, аби місцеві шахраї почували себе безпечно.

Коли братова сім’я вже повантажилась на машину, Андрій відкликав Івана і запитав:

— Скажи мені по правді, чого ти так охоче дав мені матеріали по справі Зеленяка? Я, приміром, не задумувався, але ти не міг не знати, що діяв у якійсь мірі протизаконно…

— Знав, прекрасно знав, — згодився Іван. — Але зробив це навмисне, з кількох міркувань: бачилося мені, ліпшої нагоди не трапиться для твого прозріння. По-друге, хотів, аби знали, що такі справи, як би їх не морозили, я в архів не здаю…

У чайнику закипала вода. Андрій відклав гоління, навшпиньки підійшов до електроплитки і заслухався. Він любив слухати, як вода в посудині перед кипінням починала музичити. Спершу вона тихо мугикала, далі у її глибинах прорізувався голос, який переростав у тужну й журливу мелодію. Подібна музика навіювала в душі світлу печаль, жаль за чимось далеким, втраченим і нездійсненним…

Поснідавши, Андрій вийшов з дому і попрямував до редакції. За короткий час його знало усе містечко, і зустрічні, навіть в поважних роках горяни, віталися з журналістом ще здалеку — як-не-як був тут видною людиною. Однак нині він майже не помічав зустрічних. Прокинувшись, швидко відійшов од сну, але тут, на вулиці, пережите видіння наздогнало його і знову вчепилося.

«Гора із сотнями облич, замурованих у льодяні вікна… Живий дощ, схожий на очі весняних птахів… Батько… Сиві мерці під живим дощем… Що могло б це віщувати? — думав напружено. — Напевне, на гнилу погоду. Замрячить, закисне, — заспокоював себе. — Правильно! Це ж усі говорять, що мерці сняться на дощ…»

— Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам! — весело увірвалося у роздуми Андрія.

Він спохватився — на тамтому боці вулиці салютував піднятою уверх рукою невгамовний оптиміст Козодрій.

— Як здоров’я, як творчі гаразди?

— Спасибі! Погано! — відгукнувся Андрій, показуючи на годинник: мовляв, запізнююся.

— Чому погано?! — напитував далі Дмитрович.

— Надходить осінь!.. Емоції гаснуть!..

— Може, підігріємо їх, розкочегаримо?! — Козодрій показав на забігайлівку.

— Ні, їм не того вогню треба! Спішу!..

— Передавай привіт шефові! Порадуй його, що Параска Калениківна скоро буде співати у моєму хорі!..

— Обов’язково! — заспішив Андрій позбутися Дмитровича…

Звичайно, ні радістю, ні горем Волосянич не збирався ділитися з Ладичком. Злощасні іменини доньки Цюбея різко змінили їх стосунки…

Опісля колотнечі в домі Цюбея щедро частовані штурханами горе-сватачі пленталися попідруч нічним містечком. Від чийогось прицільного удару в зуби у Андрія опухли губи, кровоточила десна, боліла шия. Ладичко час од часу прикладав мідний п’ятак до гулі на лисій маківці і, скімлячи фальцетом, кленув Цюбея і його товариство: