Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…

Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.

— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…

— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.

— Я їх спалив.

— Не вірю.

— Ходімо — покажу.

Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.

— Ось тут… — показав на скипіле згарище, що й досі сердито фиркало сморідним димом.

Ладичко одразу ожив. Злодійкувато оглянувся, далі впав на коліна, почав рити пальцями землю й засипати вогонь. Тяжко сопучи, озираючись, він длубав землю з якоюсь люттю і все кидав жменями, кидав, наче хотів навіки заткнути рот й самій землі.

— Я пішов, бувайте здорові, — мовив з відразою Андрій.

— Ні, ні, ні! — замахав руками Ладичко, піднімаючись: — Я мушу вам, Андрійку, дуже важливе сказати… Ви повинні, один-єдиний, про це знати… Мусите зрозуміти…

Навіть не обтрусившись і рук не помивши, редактор попрямував у кабінет. За ним, неохоче, Андрій.

— Закрийте двері! — благально попросив Ладичко.

Андрій повернув ключем і зіперся на одвірок, аби на випадок чогось швидко відімкнути. Ладичко сів у своє редакторське крісло, поклав руки на стіл, якимось безбарвним і тужним поглядом подивився на Андрія — тому аж стало не по собі, — а потім заридав… Плакав, не ховаючи лиця, гірко, безутішно… Вкрай ніяково і безпорадно почував себе Андрій. Йому стало до давкого щему у грудях жаль Ладичка, боляче за нього.

— Онуфрію Миколайовичу, та якось уже…

— Ні, не треба, Андрійку, — перебив редактор. — Не втішайте мене. Хай сльози винесуть із серця ту сукровицю, що літами точить душу…

— Я піду… Іншим разом поговоримо, — для згоди кивнув головою Андрій.

— Ні, тільки сьогодні! — зітхнув, ховаючи у собі останні схлипи Ладичко. Далі витяг з кишені носовичок, витер очі, лице. — Це все вона, змія гаряча, вона мене, як хробак солодкий корінь, точить усе життя…

— Хто? — поцікавився Волосянич.

— Параска, жінка моя, — відповів з ненавистю Ладичко, наче мова йшла про смертельного ворога. — Так, так, Андрійку… Я був на курсі найкращим студентом. Як і ви, писав, друкувався. Мені пропонували аспірантуру, пророчили майбутнє в журналістиці, літературі. І треба було такому статися — перед випуском, на весіллі однокурсника зустрів її. Вона прийшла туди із майбутнім женихом, військовим старшиною — таким рудим, вульгарним громилою. Параска тоді була красивою, високою, помітною. Усі чоловіки весь вечір пасли її очима. Коли увидів її, зрозумів: всі свої гаразди проміняю на неї, буду її слугою, стерплю все, аби лиш прихилити до себе. Закинув дипломну, забув про екзамени. Тінню вештався за нею. А вона сміялася, знущалася наді мною. Забагла, аби кожного ранку приносив їй у кімнату букет троянд. Я покірно виконував… Бувало, йдемо вулицею, а Параска несподівано крикне: «Лізь на дерево!». І що думаєте: мовчки, з радістю, як дурне кошеня, дерся на вершок. «Ты, поньмаш, Калиновна, што он дурак, — якось при мені висловився рудий старшина. — И жизнь твоя с ним — это будет сплошное представление в кривых зеркалах». А вона відповіла: «Дурак, Женя, ты. Мне лучше видеть в кривых зеркалах то, что мне хочется, нежели в жизни быть под твоим каблуком». І знаєте, цим дала вона мені надію. І чого тільки тоді не наобіцявся їй: і свою велику письменницьку долю, і високу кар’єру, і службову машину, і те, що вона буде у мене при двох служницях… Ой, уже й не згадаю, які словесні гори-доли їй надарував, аби тільки вийшла за мене заміж. І ми побралися. Звичайно, про аспірантуру й не велів собі думати, бо Параска заявила: «Я не для того виходила заміж, аби цуравому аспіранту брудні шкарпетки прати». З дипломами, напівпорожніми рюкзаками і валізками приїхали сюди. Мені одразу пощастило — зайняв посаду відповідального секретаря. І тут Параска зрозуміла: зі мною не зосталась у програші. Правда, вона жодного дня не працювала за спеціальністю. Сиділа вдома і плела інтриги проти моїх співробітників. Неоднораз казав їй: «Хіба тобі мало? Заробіток у мене пристойний, вистачить по горло». А вона мені: «А де твоя висока кар’єра, де службова машина, де служниці, які мені ноги мають мити?». І все грозила відшукати рудого старшину і кинути мене… Ось так, хотів того не хотів, уплутався у її інтриги і я. Це вона, вона, Андрійку, заставила мене завести чорні папки…