Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Андрій чував історію, як нечесно Ладичко торував собі шлях до крісла редактора газети, але мало йняв віри. І тепер, після зізнання Ладичка, йому стало неймовірно холодно й порожньо.

— Повірте, Андрійку, — продовжував жалісливим фальцетом Ладичко: — Мені була суджена інша доля… Письменницька. Знаєте, інколи мені хочеться кудись полетіти і щось гарне-гарне, ліричне написати… Навіть у сні тягне до великого, прекрасного… І я тоді літаю, у сні, повірте…

Тут Ладичко ледь піднявся, кумедно зігнув у ліктях руки й почав ними рухати, імітуючи змахи пташиних крил. Голову втягнув у шию, підняв гострі плечики, груди якось втягнув у себе і махав, махав крильцями-руками перед очима Волосянича.

— Не старайтеся, Онуфрію Миколайовичу, — мовив з байдужістю Андрій. — Ви уже не злетите. Крила давно зів’яли. Та й взагалі, чи були вони?..

— Спадьте на бога, Андрійку, молю вас, мовчіть, мовчіть, що було між нами тут! — вибіг із-за столу Ладичко, не перестаючи змахувати руками.

— Майте спокій. Мені про це соромно навіть перед самим собою.

…Андрій зайшов у кабінет ще до початку роботи. Підписав кілька інформацій і взявся за кореспонденцію про збирання картоплі. Подібні матеріали давалися тяжко — ніяк не міг звикнути до штампів. Завжди намагався у репортаж, матеріал рейдової перевірки, коментар вдихнути живе слово, але Ладичко нещадно креслив. При цьому дуже вибачався, посилаючись на специфіку районки. Можливо, він був по-своєму правий. А взагалі, відносини між Андрієм і редактором після випадку із чорними течками ставали дедалі напруженішими. Для працівників редакції давно стало зрозумілим: між Волосяничем і редактором — складні стосунки. Ладичко панічно боявся молодого журналіста, а той одверто його зневажав. Волосянич гадав, що редактор одразу дасть йому вільну — напише характеристику, рекомендації і відпустить з миром, — цього він найбільше прагнув. Та Ладичко з незрозумілих причин затягував.

— Ви уже на роботі? — гулькнув у дверях Онуфрій Миколайович.

— Хіба не бачите? — підвів голову Андрій.

— Будь ласка, зайдіть до мене… Цікава розмова…

Обоє вийшло…

— Ви пригадуєте свій фейл… матеріал про Зеленяка? — здалеку почав Ладичко, повернувши ключ у дверях.

— Пам’ятаю.

— Вибачайте, але тоді я не зовсім мав правду… І там теж, — Ладичко не забув показати пальцем на горище. — Критичну кореспонденцію варто би відновити…

Андрій тільки тепер збагнув суть учорашніх Зеленякових відвідин редактора. Задовго до обіду вони замкнулися, і з кабінету доносилась гаряча суперечка, яка час од часу переходила у лайку і крик. Видно, десь і щось не поділили. Цікаво, що?

— Фейлетон з іншими матеріалами я спалив, — нагадав Волосянич. — І сумніваюсь, чи відновлю у пам’яті, — геть охолов.

Ладичко нервово потер руками — згадане кольнуло неприємно.

— Але ви розумієте, до якого свинства вдався Зеленяк? Чоловіка, який не хотів підписати фальшивки, він ще рік тому безсоромно виїв, вигнав зі села. У роботі всяке трапляється, але дійти до такого — це вже вибачайте. Мусите поїхати туди і написати нещадний фейлетон. За правду усім нам треба боротися!..

Попри все, почуте зацікавило молодого журналіста, і він вирішив поїхати.

— Ось ви завжди просите мотоцикл. Прошу — він до ваших послуг. — Редактор показав у вікно на мотоколяску, що стояла у дворі. Нею, окрім редактора, ніхто не мав права користуватися.

«Що це у лісі цікавого здохло?» — подумав Волосянич, дивуючись щирості Ладичка.

— Ви говорили, що хвацько їздите на моторці, прошу беріть. Правда потребує жертв! — з великодушністю сказав редактор.

— А ви впевнені у достовірності фактів? — запитав Волосянич. — Не будемо потім судитися?

— Ручаюся! — переконливо відповів Ладичко, і тут же добув з шухляди новеньку чорну течку.

— Вони тут, мої дорогі факти… — сказав радісно, та, помітивши надміру здивований погляд молодого журналіста, заїкнувся і хутко сховав папку.

— Як народ помиляється, твердячи, що горбатого могила випрямить. Ні, горбатий і в землі буде горбатим, — тільки й мовив Волосянич, закриваючи за собою двері редакторського кабінету.

…Мотоцикл весело мчав із місточка і незабаром повернув на центральну автостраду у напрямку до Верховинського перевалу. Справа і зліва, попереду і позаду цвіла осінь, гарячими хвилями барв стікаючи до дороги.

«Треба бодай на тиждень випроситись, аби матері допомогти картоплю викопати, зібрати виноград…» — думав Волосянич, щільніше нагинаючись до руля.