Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Ось і тепер, отримавши квартальну премію, Граб накупив для сім’ї добротного зимового одягу, взуття і з вщерть наповненими бесагами вертався під неділю додому. Вересневе сонце, хоч і наморене за літо, було ще міцне. Воно не парило, а більше душу гріло. Дорога від самої річки була сухою, теплою — Петро роззувся і почимчикував босяком. А попереду — очам не злічити — на кам’яних хвилях вогненно пливли осінні ліси. Спокій, благодать. В охлялих від бездощів’я потічках упівголоса, боячись налякати саму себе, жебоніла вода. Тиша, руда від листя і дерев, пахла грибами, запізнілими квітами й чорницею. Іде Петро і час од часу нервово відштовхує від себе підступну думку, котра так і норовить засісти у здоровий глузд: мовляв, ніякими благами не відкупишся від краси вітцівщини, яка породила тебе, дала силу. І жодне благополуччя до останнього подиху не затлумить у серці туги за рідною домівкою… Усвідомлював це, але боявся признатися собі… Вірніше, не хотів. Наперекір, у відомсту за все.

Олени дома не застав. Заплакані доньки сиділи на порозі й повідали: голова упіймав у колгоспній отаві корову, відвів на ферму й наказав завідуючому Іванові Смику закрити у стайні.

— Ну що, починається, чи радше, продовжується, — промовив скрушно про себе й скреготнув зубами.

Скинув бесаги, тут же тяжко сів під поріг і вся радість, світле збентеження, яке вело його додому, наче кров із перерізаних вен, стекли одразу із душі, полишаючи по собі страшенне збайдужіння і в’язку неприємну слабість.

«Доки, ну доки буде тривати оце половинчате життя: з одного боку ласкаво гріє, а з іншого — безжально кусає, пече, не даючи спочинку! Невже ніколи кінця не дочекатися… — думав, гризучи себе Петро. — Є ж і другий світ, де інші людські закони й правота. Який бог мене ще тут тримає? Оця цурава хата, корова, пацята? Невже не можу відірвати ноги від кілька соток землі, які ще не відрізав Зеленяк — вдавив би-ся. Чому отой капітал, який наживу за тиждень у серці, маю розтринькати за хвилину у триклятому Березіллі? Хіба тут зійшлися одна до одної всі долі землі грішної?»

— Мама давно пішла? — запитав, встаючи.

— Давно, ще сонечко сиділо над хатою, — відповіла донька Юлька.

Сплюнув на долоні, потер зі злості руки і, не заходячи до хати, пішов у контору.

Зеленяк сидів на місці. Він, здавалося, уже зачекався Граба.

— Ласкаво просимо, — великодушно простягнув із-за столу руку, коли Петро увійшов. — Раді, дуже раді, що наші славні земляки незагордилися, зайшли… Тішимося вашими успіхами, читаємо, слухаємо… Грамотні ж!

— А коли б ще й людяності нажили — говорити б не довелося, — підрізав одразу Зеленякову браваду Граб… — В тому й біда, що грамота навчила тільки зло чинити…

— Ну, знаєте, Петре, нині ви на коні і волієте над нами сміхуватись, — відповів з удаваною безневинністю Зеленяк. — Ми — темне село. Нам далеко до шкіряних піджаків, білих сорочок, костюмів, — лукаво натякнув на святковий одяг Граба.

— Білою сорочкою не прикриєш чорних думок, і ніяка шкіра не втримає злої душі, — мовив в унісон Петро…

— Маєте правду, чисту правду. Як то кажуть, не по одежі чоловіка судять, а по ділах.

— І ви, думаю, прекрасно відаєте, що прийшов я сюди не одежею з вами мірятися.

Зеленяк засовався на місці й питально глянув на Граба.

— А коли б і словом зайшли перемовитись, гадаю, шапка б не впала з голови, — усміхнувся Зеленяк.

— Перестаньте, Іване Петровичу, чинити із себе більшого дурня, аніж ви є насправді, — мовив спокійно Граб.

Зеленяк і справді позеленів і вже з неприхованою озлобою відповів:

— Дивіться, неборо, аби за кожне слово зуб не випльовували!

— Ось таким ви мені і любитеся, — повеселів Граб. — Тепер ви у натурі, а то граєте благодійника…

— Давай, давай, — зло понукнув Зеленяк, перейшовши безцеремонно на «ти». — Жаль, що Окогриб раніше вродився і перейняв посаду Великого речника. Вона би тобі дуже личила.

Петро спокійно сів навпроти голови, зняв капелюх і розсудливо мовив:

— Я з вами повівся по-людськи. Затоптав свою совість, продався… Більше того — став співучасником злодійства, бо нараїв, як його ліпше вчинити. Ви гадаєте, мене ніколи це не мучить! Я часто думаю, що, змовчавши про непідписані документи, я підписав вирок своїй совісті і благословив людей наших далі трудитись на дармоїдів…

— Як тобі язик не опухне від злослів’я? Та я тебе під двадцять чотири години!.. — налився люттю Зеленяк.

— Тихо, тихо. Не повторюйтеся. Ви це уже зробили зі мною — під двадцять чотири години… Відрізали сотини, бо не має сім’я на них права, коли її голова не в колгоспі. Я мовчав. Жінку зняли із ланкової і перевели у скотарі — теж змирився. Вчителів наговорюєте, аби дітям занижували оцінки — терплю. А тепер уже до худоби руки дійшли? Чи не затяжку палицю судді взяли на себе?