Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Встань і не береди душу! Й без твоїх плачів рани кривавляться! — сказав різко.

Підняв жінку й завів у хату.

— Сама не відаю, де ми оступилися, а тепер мусимо нести на собі тяжкий хрест, — знову запричитала Олена.

— Ой, вдавила би ти-ся вже на слові! — гаркнув Петро. — Завелася, як пустий млин. Все! — грюкнув п’ястуком по столу. — Продаємо хату, худобу і їдемо в область. Мені даровано не двадцять життів, а тільки одне і не збираюсь його промучити. Он люди у місті псів вечорами прогулюють, а ти собі руки зав’язала на корові і свинях. Все життя твоє буде гноєм пахнути. Нічого нам не треба! Читай, газети що пишуть? Наша жінка має відпочивати після роботи, дітей виховувати, а не з худобою возитися. А тут біля нещасної корови станеш злодієм. Раз так — хай горить воно усе вогнем!

І закрутило Грабом, як листком на осінній ріці. З дирекцією домовився про гуртожиток для сім’ї, а в селі почав розпродувати майно. Продавав, не торгуючись: хату, реманент, сіно, птицю, свині… На корові, як не вмовляли, яку ціну не пропонували, затявся: не продаю — і квит.

— Май розум, Петре, що вдієш із худобиною в місті — куди її заженеш, де напасеш? — уповали на тверезий розсудок чоловіка вельми охочі покупці.

Граб, далебі, й сам не відав, що чинитиме із коровою, але споконвічний інстинкт самозбереження навіть не припускав думки позбутися годувальниці.

Погожого осіннього дня, коли на Березілля впали перші підморозки, Граби покидали село. Незвично печальним, трагічним і комічним поставало це видовисько. Ішли вони, наче погорільці. Доньки, взявшись за руки, ступали попереду, кланялись кожному зустрічному й в один голос казали: «Будьте здорові, поминайте нас добром!» Трохи позаду, з навантаженою нехитрим домашнім скарбом коровою, плівся Петро. Йшов, мовчки тримаючи в руках налигач. Втупив погляд у землю, зовсім не відповідав на запитання перехожих і скреготав зубами. За коровою, із хворостиною в руках, плелася Олена і гнала попереду себе сльози. Чим далі від обійстя, корова почала помукувати. Спершу нечасто, жалібно, а потім розревілася на всю вулицю. А на виході із села раптом зупинилася і вросла у дорогу. І як не понукували Граби худобину — і благали, і били — вперлася передніми ногами, і ніяка сила не могла її зрушити. Минула година, друга… Довкола зібралося майже все село. Жалісливі жінки не витримували і разом з Оленою плакали. Чоловіки давали поради одну одної мудрішу і безглуздішу. Петро весь змокрів, охрип, а корова — ні з місця. З червоною піною на губах, худобина вибалушеними очима дивилася кудись у небо і благальним ревом молила не вести її у далекий чужий світ…

— Казали тобі продай, казали, — набридливо повторювали березільчани й пропонували: одумайся, загубиш невинну худобу, камінь візьмеш на серце…

— Ні! — твердив своє Петро. — Ще не вродилося тих грошей, аби пустив корову з рук.

І раптом побачив у натовпі Окогриба. Великий речник, спершись на паличку, журливо спостерігав за земною суєтою.

— Нанашку, ідіть сюди! — покликав Петро.

Великий речник, безвинно стенаючи плечима, випхався вперед.

— Забирайте корову і честуйте її, — простягнув Петро налигач Окогрибові.

Натовп затих і з величезною зацікавленістю пильнував за сценою.

— Я би не супроти, але хіба тільки стару Олену обміняю на неї. Звідки грошей наберуся? — міркував Великий речник.

—. Я вам її дарую! — твердо сказав Граб.

— Корову? За які-такі доброти?

— За минулі і теперішні. Дякую вам, батьку…

І, трохи помовчавши, крикнув березільчанам:

— Нехай гинуть вороги, а наше ніколи не пропаде!

Далі звалив торби Олені і собі на плечі, ще раз відклонилися і, більше не оглядаючись, мовчки рушили.

Уже біля центральної дороги Грабів наздогнала бричка. Конями правив сам Зеленяк. Він оминув подорожніх і зупинився біля мосту. Зіскочив на землю й одразу почав пробувати руками колесо на міцність: мовляв, зупинився вимушено.

Петро обійшов бричку й, не мовивши слова, простував далі.

— Петре, Олено, почекайте! — мовби й нічого не сталося, щиро одізвався Зеленяк. — Вам куди? Якщо у бік моста — можу підвезти. Я теж туди.

— Возили би ви собі до скону життя воші, а наші біди й самі доберуться, — зло відповіла Олена.

— Мовчи! — буркнув Петро.

І тут сталося непередбачене. П’ятикласниця Юлька — йшла позаду на пару із старшою сестрою Василиною — раптом, немов хиже звіреня, кинулася на Зеленяка. Притьмом схопила його за руку і зубами вчепилася нижче ліктя. Все трапилося так несподівано, що голова спершу не міг слова мовити й лиш розгублено роззирався довкола. Потім різко потягнув руку на себе. Але Юлька не відпускала.