Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Чому, чому? — заметушився Зеленяк.

— Етика слідчого не дозволяє. Коли мені доручили справу, я одразу згадала про вас. Але сумнівалася. Стільки літ пройшло… Тим більше, Зеленяків у нашому районі — куди каменем не кинь. І вирішила переконатися.

— І не помилилися.

— Як бачите. Зрештою, не жалкую. Мені всі ці роки дуже кортіло подивитися вам у вічі. Просто так: глянути без слів і відвернутися.

— І тепер вдовольнили свою цікавість.

— Не відаю, що й казати. Мабуть… Тільки після цього стало дуже сумно…

— Гадаєте, коли візьметесь за справу — почну бити на сполох, мовляв, тут слідчим керує не об’єктивність, а родинна помста? — запитав Іван Петрович. — Це ви дарма, Юліє Петрівно. Ми люди чесні, боятися нам нічого.

— Тим більше. Про це і я доповім керівництву, мотивуючи свою відмову. Підготуйте всі документи, прийде інша людина й у всьому розбереться.

Зеленяк провів нечекану гостю на вулицю і знову повернувся.

«Що це? Обіцяна Грабом розплата за давні рахунки? Зрештою, Зеленяк не боїться за свої документи. Усі вони справні. І люди, у яких купували абияку худобу, а продавали на комбінат по вищих вагових категоріях, усе знають і змовчать, їм теж заплачено. Але як поведуться комбінатівські, з якими ділився грошима? Чи зуміють вистояти? Адже мова йде не про якусь тисячку, дві… Це тривало роками…», — напружено думав Зеленяк, нервово міряючи кабінет.

Непевність, страх дедалі глибше охоплювали його, спиняли навіть дихання. І чомусь у пам’яті весь час спливали накладні, які пропонував підписати Грабові.

Ті, потлілі у пам’яті папірці, немов сіра міль, безугавно й набридливо мерехтіли в уяві. Іван Петрович налив з карафки води, сполоснув обличчя, намагаючись змити з очей пилюку від струхлявілих накладних, і підійшов до вікна.

Село спеленало весняне надвечір’я. Десь за Верховинським перевалом доцвітало сонце. І західне крайнебо золотою короною знімалося над гірськими чолами, подекуди ще підсвічуючи ранні потемки. Село спокійно попихкувало смачними димками, пахло вечерею і лаштувалося до ночі. Ніде ніщо не мінялося, все текло по-звичному… І тільки Іван Петрович велетенською раною стояв у кабінеті серед села і ніхто не чув його страждання, ніхто не відгукувався на душевні муки. Навпаки, як тільки слідчий прокуратури від’їхала, уся контора, навіть не відклонившись, притьмом розбіглася навсебіч.

«Пацюки тікають з корабля, — згадав сумнозвісну фразу. — Нажирувалися, а тепер чкурнули у нори перетравлювати…»

Тут погляд його зачепився за грунок — кінець села, де колись стояла хата Граба. На її місці тепер поважно розсілася господа колгоспного економіста Степана Ланя. Із-за дедалі густіючих потемків її уже не було видно, біліли лише контури, якось зловісно і хижо для Зеленяка біліли.

«Може б, дочекатися ночі і зайти до Штефана Ланя — він чоловік хитрий, тямовитий. Пообіцяти що хоче, лише хай порадить», — подумав Іван Петрович, і тут від побаченого раптом заніміла думка. Із грунка, де жив колись Граб, спопеляючи потемки, почали виростати чорні колони. Одна, друга, третя…

Дванадцять височезних колон, утворюючи посередині коло, піднялися серед ночі у небо.

Дванадцять мармурових колон, наче дванадцять чорних свічок, запалали сліпучим темним сяйвом, огородивши собою утворене коло.

Чим далі — чорні колони піднімались з-під землі, переростали вже гори, а в колі, між стовпами, заламуючи руки, бігла жінка.

Розпатлана, одягнута в лахміття, вона кидалася від однієї колони до іншої, але весь час натикалася на холод чорного сяйва…

Зловісне темне світло, немов напругою, відкидало її знову всередину, і нещасна падала на землю, але тут же знову схоплювалась і з усіх сил намагалася розірвати замкнуте коло. І як здалося Зеленякові, жінка поривалася до нього, кричала саме йому, але чорна стіна глушила голос страдниці. Ще не зовсім втративши чуття реального світу, Іван Петрович збагнув: побачене — плід нервового перенапруження, стресу… Проте уже не міг подолати страх. Весь охоплений ним, він панічно закричав і, падаючи на підлогу, ще встиг помітити, як блискучі мармурові колони, несподівано зібравшись в гурт, падають на нього.

Наступного дня обійстя Зеленяка нагадувало не місце майбутнього торжества, а радше похорону. Рідня, жінки, покликані готувати гостину, тільки й мали бесіду про удар, що схопив ювіляра вчора у конторі. Говорили пошепки, припускались різних здогадок. Великої піднесеності, урочистості як не було. Дружина Зеленяка, почувши страшну вістку, було, розпорядилась припинити готування. Проте сам Іван Петрович, оговтавшись після уколів, категорично заперечив: витрачено силу-силенну коштів, припасів, накликано звідусіль гостей, і тепер уже пізно щось міняти. Подібне призведе до небажаних слухів, здогадок… Людям тільки кинь на язик дрібку солі, а вони вже тобі наточать гори гіркого помела.