Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Забери гаденя, бо, на моє слово, кину в ріку! — заверещав Зеленяк, тягнучи дівчину за собою до брички.

— Юлько, що ти робиш?! — в один голос закричали Петро з Оленою й кинулися відтягувати її.

Але не так легко було відірвати доньку від Зеленяка. Малій наче зсудомило зуби і, дико хриплячи, вона ніяк не хотіла відпускати мучителя. Коли нарешті Петрові вдалося розцінити доньці рот, кров заюшила все зап’ястя Зеленяка. На великий подив він не промовив жодного слова. Граб побачив в очах голови панічний страх. Зеленяк перелякано дивився на Юльку, що істерично метала собою в руках батька, відтак позадкував, притьмом скочив у бричку і щосили уперіщив коней — ті блискавкою шугонули через міст.

Невдовзі під’їхав автобус. Сім’я завантажила пожитки, Петро наперед розплатився із водієм, і машина рушила. Олена, не відриваючись від вікна, весь час оглядалася назад, у бік села.

— Ти чого пулишся? Ми там нічого не забули, — сказав упівголоса Петро.

— Гора за нами біжить, — прошепотіла з глибоким віддихом Олена. — Ота гора, що за рікою, біля мосту. Весь час несеться за нами. Інші сидять собі, мовчать… А вона біжить…

— Не гора біжить за нами, не гора, а горе, — понуро мовив Петро.

Над містом помалу просушувались намочені нічним дощем небеса, добродушне весняне сонце припікало все совісніше. І враз на абрикосі набубнявілі бруньки почали на очах тріскатись, і з вишнево-мигдалевих шкаралупок один за одним, наче дзьобики зелених пташенят, вигулькували пуп’янки майбутнього цвіту.

Співрозмовник Волосянича, наче відчувши терпку мить пробудження дерева, обернув погляд у сад, відтак підійшов до абрикоси, ніжно погладив її по плечах і мовив:

— Не весна цього року, а пані… Така рання і красна, якби за гроші її найняв. Уже бачу по всіх ознаках: до самого літа її жоден приморозок не вкусить. Дерева з минулої осені вийшли здоровими, щасливо перезимували… Подивіться, як рясно обіцяють зацвісти… А тоді їх, напевне, пустять під ніж… Страшно подумати, як це переживу.

— А ви на той час заберіться в село, живіть там до літа, — порадив Андрій. — Невже у Березіллі у вас ніякої рідні не залишилось?

— Є рідня, звичайно, є, — сумно відповів чоловік. — Правда, вся вона на кладовищі, у могилах… А в Березілля мені більше не добратися.

— Смішне говорите. Сідайте на автобус — і ніяких проблем.

— Ні, — заперечливо похитав головою дядько. — Минулої осені, коли перебралися у квартиру, ліг собі вечерком, і думки повели у Березілля. Знав, що у село мені не зайти — не пустить снігова стіна. Але, думаю, хоч зігріюся очима названого батька… І все йшло нормально. Спокійно вибрався із хати, сів на приміський автобус, і він довіз мене до останньої зупинки. Там вийшов і попрямував у гори… Минав село за селом… Чим далі — тіло ставало легшим… І вже не йшов я, а летів. І ніяка сила не могла стримати мене. Ось я вже і біля річки… Як завжди, зупинився нижче мосту. Сів на валун, роззувся, спочиваю і чекаю, коли душа моя попроситься на тамтой берег і піде тихо над вечірніми водами до гори. Минав час. Я сидів, чекав… Але ніхто мене не кликав на той берег. І замість очікуваної радості відчув у собі страшну порожнечу. Вона була настільки глибока, що жоден згук не міг її сколихнути. І тоді пішов через воду сам. Взувся. Зібрався йти. І тут переді мною постала гора. Та сама гора, яка бігла за мною і через яку я потім багато разів дуже легко перелітав. Я відчув, що мені уже ніколи не перейти через її вершину… Почав обходити. Але гора розрослася на півсвіту, і я знову зрозумів: марні намагання — мені уже її ніколи в житті не обійти і не перейти. Так закрилася дорога у село…

Минуло двадцять п'ять літ. Іван Петрович Зеленяк обідньої пори сидів у кабінеті і вів підрахунки. Завтра йому виповнювалося п’ятдесят. Ювілей обіцяв бути гучним. Зеленяк ще раз прикидував, скільки гостей має з’їхатися, куди кого садовити, загадував витрати… Ні, скупитися він не думав — на то і зветься ювілей золотим, — а просто міркував, як зробити, щоб було весело, аби гості і ближні мали про що позгадувати, поговорити. Найбільше тішився сьогоднішнім приємним дзвінком: із області ранком телефонував вельми впливовий родич і теж обіцявся приїхати. Як кажуть, гостина буде з генералом. А подивувати, думає собі, є чим. Уже кілька днів найкращі сільські куховарки пекли, варили, парили, смажили… Малося вдосталь і напоїв — пиво чеське, вина угорські, коньяки, горілка високої проби. Гадає, і про нього буде що сказати. Двадцять п’ять найкращих літ — вважай, цвіт життя — віддав Іван Петрович гірському колгоспу, чесно поклав їх, як мовлять, на алтар служіння народу. Коли їхав на перші збори у Березілля, мислив, затримається не більше двох-трьох років: підготує надійну площадку і візьме звідти старт. Проте розгону одразу не вдалося набрати. Як не пнувся, його не піднімали на вищі посади. Гріх казати, старання Зеленяка помічали, тому й говорили: «Такі надійні люди, Іване Петровичу, нам потрібні й в низових ланках». А потім женився. На тій самій агрономші, яка колись нараїла капусту посадити. Пішли діти, приріс до збудованої хати… А відтак вже пропонували підвищення, але він делікатно відмахувався: «Я більше користі принесу на своєму місці, в низових ланках». І в цьому виявилась не стільки його скромність чи переоцінка сил, скільки з часом набута мудрість: пливти треба посередині життя, так безпечніше — ніколи не ризикуєш натрапити на підводне каміння. Це ті, хто кидається зопалу від берега до берега, потрапляють часто в стрімку крутіль. На його очах не один запальний керівник сусідніх колгоспів згорів від власних ініціатив. Та й Зеленяка насампочатку головування ледь не завела у капкан, будь вона триклята, «королева полів». Хвалити долю, пронесло щасливо, хоча й в дорогу копійку обійшлося.