Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Керований ним колгосп не біг наввипередки, проте й не сидів Зеленяк на районних нарадах на останній лавиці. Міцно вкоренився між середняками — ніколи вельми не підносили, але і язики об нього не чесали. Сказано: золота середина. Доки похвалиш передніх, поб’єш задніх, до неї руки не дійдуть. І вже Іван Петрович не мав наміру випнутись вперед, а волів, аби його взагалі не помічали. Потихеньку вибудував собі скромненький палац у селі, на материне ім’я звів котедж у місті, синові-студентові прикупив машину і чекав чергу на кооперативну квартиру. Відкладав круглі суми на доньчину ощадкнижку. Чималі грошенята велися на жінчиному і власному рахунках. Якщо все буде і далі так, певен, ще й онуки будуть вдячні дідикові за своє сите й безтурботливе життя. Цікаво лише одне: чи задумаються, скільки разів йшов їхній дідо по гострих лезах, скільки ризикував, аби… Аж тут легкий, навіть якийсь вибачливий стукіт у двері перебив його думку.

— Прошу, прошу, заходьте! — крикнув голова, гамуючи несподіваний переляк.

У кабінет увійшла молода жінка. У міру висока, струнка, одягнута у легкий весняний плащ, вона була напрочуд гарна. В обличчі гості Зеленяк вловив щось знайоме.

Привітавшись, вона мило усміхнулася і запитала:

— Якщо не помиляюся, маю честь бачити Івана Петровича Зеленяка?

— Так, він перед вами, — піднявся завтрашній ювіляр і радо простягнув руку.

— А я слідчий прокуратури. Звати мене Юлія Петрівна Височанська. Це прізвище за чоловіком. А дівоче — Граб. Юлія Петрівна Граб, — потиснула руку гостя. — Я вас одразу впізнала, а ви, напевне, забули, — додала посміхнувшись.

Іван Петрович відчув, як зрадницьки затремтіли ноги.

— Помиляєтеся, я тож добре пам’ятаю, — спробував проковтнути переляк. — Як же мені забути!

І тут же закасав рукав.

— Ось бачите, шрам на зап’ясті. Це від вашого укусу. — І раптом з удаваною безтурботністю засміявся. — Не повірите, але рана — здавалося, дрібниця — довго не заживала. Рука опухла, гноїла, страшно чесалася…

— Хочете сказати, багато отрути в мені набралося, — і далі не сходила мила посмішка з лиця жінки.

— Що ви, що ви! — замахав руками Іван Петрович. — У такої гарної жінки отрута? Ніколи! Це, напевне, всьому виною тодішня осінь. Самі знаєте, восени навіть випадкова подряпина гноїть…

— Так, так, маєте рацію. В осінню пору рани дуже погано заживають, — підтакнула гостя.

— А як поживає ваш батько? — запитав з неприхованою цікавістю Іван Петрович. — Після того, як виїхали, жодного разу його не бачив. Та й він сам, здається, більше не приїжджав у село…

— Батько непогано живе. Через рік на пенсію… Він, бачиться мені, набагато старший за вас?

— Років на десять… До слова, мені завтра п’ятдесят!

— Щиро вітаю вас.

— А з батьком, — продовжував Зеленяк, — ми спершу жили душа в душу… Якщо пригадуєте, з його вини вовки двадцять овець зарізали. У ті часи за подібне могли сім’ю надовго осиротити. Але я змовчав… Навіть із старшого ватага перевів його на завфермою. А потім трапилася неприємна історія. Тут і моєї вини багато… Молодість, шалена кров… Думаю, батько вам про це говорив, — глянув питально на жінку.

— Ні, він про це ніколи не розповідав, — відповіла задумливо Юлія Петрівна. — Я багато разів, будучи уже дорослою, розпитувала його, що стало причиною нашого виїзду із села. Та він уперто мовчав.

Зеленяк внутрішньо зітхнув, пройнявся веселішим настроєм.

— Скажу вам одверто, Юліє Петрівно, коли б все трималося у чоловіковій пам’яті, треба мати залізне серце.

— Не думаю, що у мене воно із сталі, але дивно, чомусь і досі болить, — сказала жінка. — Ось у вас на руці рана зажила, а в мене тодішнє ятрить… Мабуть, надовго затрималась та осінь у душі. Але не подумайте, що це привело до вас.

— От-от, весь час хочу спитати, яка потреба спонукала приїхати? — з готовністю піднявся Зеленяк.

— Сказати б не потреба, а необхідність, — відповіла. — На м’ясокомбінаті виявлено величезну кількість паперового м’яса. Втім, тепер іде слідство, все виявиться пізніше… Але одна із найміцніших ниток веде у ваш колгосп. Мені буде потрібна документація про закупку худоби у населення, відомості про виплату грошей її власникам… Ну, і багато іншого…

— Будь ласка, будь ласка, — відповів, ніяковіючи, Іван Петрович. — Зараз прийде бухгалтерія, у неї все у порядку… Я, правда, не дуже вникаю у ці справи, але, думаю, що всі цифри готові відповісти за себе…

— І люди, гадаю, теж, — з тою ж чарівною посмішкою підкреслила Юлія Петрівна. — Але, даруйте, цією справою я, на жаль, а може, і на ваше щастя, Іване Петровичу, займатися не буду.