Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!

Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.

…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.

Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл, який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.

— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.

Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.

Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..

— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…

— Не забудьте, що вже і роки говорять про себе, — мовив Волосянич. — Уява, як і людина, теж старіє…

— Але останнім часом, боюся навіть признатися, ночами мене стали навідувати дивні видіння, — сказав тихо дядько. — Ніби прокидаюся, а з мого балкона простилається дорога. Вона, як і за молодих років, світла, легка, веде аж на Верховину… Біля ріки знімається уверх, високим мостом переходить через гору, а далі весело біжить у моє село. Здається, варто тільки ступити на ту дорогу — і помчу, як колись… І рідне Березілля знову відкриє свої ворота і радо прийме мене…

Волосянич запалив, схвильовано затягнувся й закашляв. Дядько глянув на нього й перелякано запитав:

— Вам зле?

— Чому так думаєте?

— Ви зблідли…

— Це, напевне, від перевтоми, — злукавив Андрій. — Вночі погано спав.

А самого пройняло таке відчуття, ніби співбесідник весь час гортає у ньому спогади, пильно вдивляється і чекає, коли Волосянич не витерпить і нарешті розкриється.

— Ви, напевно, думаєте про мене: божевільний чоловік, — мовив раптом з гіркотою дядько. — Не підписав якісь документи і тепер мучиться все життя. Мовляв, люди крадуть не такі суми і сплять спокійно. Чи не так?

— Можливо, й справді, треба було давно забути?.. — стенув плечима Андрій.

— Про це не раз думалося й мені, — продовжував господар. — Але тут справа не в картоплі й капусті… Розумієте, я сам собі зрадив… А це страшно, молодий чоловіче. Я відступив перед злом. Навіть не пробував з ним боротися… Думав обдурити совість. Тепер, правда, на це дехто дивиться простіше… Совість стала ситішою. А для мого покоління вона була і залишається найвищим суддею. Бо хто хоч раз зрадить своїй совісті, честі, того знову потягне, а далі вже ніщо не зупинить… навіть страшний суд. А потім… Потім, я вже говорив, обірвав своє коріння. Я пішов із отчої землі… А втративши її, людина позбувається духовної опори у житті. І хто цього не розуміє, той втрачає ще більше…

Волосяничу стало не по собі. Десятки років живе у місті, а весь час почуває себе ніби в гостях. Все здається тимчасовим… Постійно бачиться: пройде час, подякує господарям за хліб-сіль, чемно відклониться і назавжди повернеться у ласкаві обійми батьківського дому, де все ще чекає на нього старенька мати.