Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Михайло сховав плащ і після довгих блукань по хащах вийшов на галявину, вимережану зовсім юними берізками й осиченятами. Минула година, відколи зайшов у ліс, а в кошику скніло всього кілька пісних моховичків. З усього видно, день не обіцяв грибної погоди, хоча перед цим і пройшли тучні дощі та й ночі були задушливо паркими. Сонце вже обійшло кілька дрібних пагорбків і тепер висадилось на самий вершок найповажнішої гори над Турицею. Краплі сліпого дощу вмить прозріли на листі і траві, засвітилися, і галявина заяріла соковитими барвами. Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки обстежив навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині тут ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце завмри, а очі поперед себе тримай. Ось так: березовий острівок, другий, третій, далі… І… О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнули груди одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті. А очі, замість того, аби зупинитись, порадіти цим пихатим красеням — хай їм грець — шусть сюди-туди. І вже, диви, зловили неподалік, на зовсім голій місцині, кілька скромненьких підберезовичків, далі ще один переляканий підосиновик вигулькнув із трави. Голуб колобком завертівся на місці, не відаючи, куди рвонути скоріше. Однак, твердо засвоївши аксіому одного із своїх перших учителів про те, що «існує макрокосмос і мікрокосмос, є світи і антисвіти, тіла і антитіла і все врешті-решт має свою доконечну межу, одна тільки людська жадоба безмежна», — насилу вгамовує у собі це бажання, відкладає вбік кошарку і, склавши перед вустами долоні, умиротворено милується ще мокрими від роси червоноголівцями і підберезовиками у їх первісній красі.

О діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людському розсудку!

Ось ви зринули неспогадано перед зором спраглого вашої краси — і світ довколишній вмить подобрішав, знявся ясно і велично над сіренькими пагорбками щоденної суєти. Забуваються дрібні образи, чвари, підніжки, з-за яких час од часу спотикаєшся… Яке ж це все мілке, несуттєве у порівнянні із ранковим храмом березового переліску, освітленого мудрими й загадковими грибними душами!.. За цю зоряну й росяну мить зустрічі з ними Голуб ладен кожного дня терпіти приниження й образи, прощати підступні удари, тішачись надією, що все це окупиться сторицею такими хвилинами невимовного блаженства, як зараз… І чого тільки не стерпиш заради них, дітей останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінніх грибів…

— Ви не можете собі, Степане Володимировичу, навіть уявити, який мені, щез би у прірву, сьогодні сон приснився! — Із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви не можете собі уявити! — повторив для певності й перехилився через письмовий стіл.

Шеф саме докінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався — був на вищому щаблі творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.

— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою.

— Я так і знав! — безпорадно розвів руки Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… Хто б ви подумали? — Гігантський соняшник.

Шеф, одразу вловивши, що ось-ось Михайло явить на світ чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.

— Голова соняшника хитається на півнеба, а перед собою в одній зеленій ручищі несе нашу хату, а в другій батька, — облизує пошерхлі губи Михайло і веде далі: — А над батьком ще й кружляє велетенська, завбільшки з коняку, бджола і весь час норовить вкусити. А батько, сарака, відбивається від напасті жердиною і так жалібно виє на все село… Прокинувся, тремчу від страху, ще й зараз не можу прийти до себе, а з голови не виходить думка: їхати, негайно їхати додому. Сьогодні вже, напевне, запізно, — дещо засумнівався, — але завтра — першим автобусом. А коли щось сталося?.. До кінця життя собі не прощу…

— Коли це у тебе, дорогий друже, прокинулися синівські почуття? Щось досі я не чував, аби з такою жалістю говорив про свого батька, — зауважив шеф. — Здебільшого згадував, як — щасливу долю би мав — лупив тебе ременем до посиніння, а наостанок вигнав з дому, напучуючи на дорогу: «Коли діти підростають, їх треба так лупцювати, аби світ за очі тікали з рідного обійстя, а коли надумають повернутися, то знову взятися за дрюк, питаючи, де так довго були?»