Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

«Мені справді страшенно хочеться навідати батька, і я це конче здійсню пізніше, хай простить мені. Жаль і брата, що з дуру зніс півбудинку краном, поламав ребра господині, яка поралась у цей час на кухні, розбив повністю машину, але чим йому зараджу?! Адже мені так не терпиться по гриби», — розраював себе Голуб, йдучи на базар. Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, більш підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказні сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки такі собі простачкуваті, наївно-добродушні, без лукавинки в погляді — ну, свята простота…

— Коли б знали, скіль ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться дебела тітка кілограмів сто двадцять й молитовно складає на грудях руки.

— Ваших би ніг, тітко, стачило кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.

— Ой, не смішкуйтеся, пане громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній челядині, як би по серцю батогом луснув.

— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.

— У лісі, — відповідає уже без всякого інтересу холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.

— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?

Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:

— Звідси не видно!

Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! Її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається.

Базар гуде, вирує. Отже, вперед!

— Добридень, нанашко! — з радісно-бентежливим усміхом розкриває Голуб руки для обіймів перед невеличкою літньою жінкою — примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й дається повністю до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному тоні питає Михайло.

— Який Йосип? — піднімаються здивовано брови жінки й хутко підсуває до себе ближче кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостили у вас дома, у Вільшанках?

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно вставляється в Голуба.

— Чи пам’ятаєте, Йосип ще на дорогу троячку зайняв, — аж нетерпеливиться Михайло.

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — сердиться тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой-ой-ой! — хапається за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою. — І прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабко, давно вас уже не видів? — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється із дрімоти й цікавими очицями обдивляє Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає отямитись ошелешеній бабці.

— Марія? — оговтується старенька. — Марія, слава богу, живе. Тільки в послідній час хворіє. А, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О Марію! Я ж, бабко, колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти год.

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Майже я обізвався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова.

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За кілька хвилин Михайло, таким чином, достеменно дізнається, що біляки в основному кинулися біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я-Ремети. Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені, на Турицю.

Сьогоднішній грибар не рівня тим архаїчним дідусям з мудрими бородами і добродушним бабусям з не менш древніми і досвідченими палицями, яких ми звикли бачити у лісах нашого дитинства. Сучасний грибар значно помолодів: у вишуканих суперкуртках, джинсах, різнокольорових кросовках і костюмах спортивного крою — з ніг до голови модернізований і механізований. Ще й на світанкову годину не благословляється, а він уже мчить, летить на легковиках, різних автолавках, рейсових автобусах, електричках і поїздах. Якщо в лісі ще темно — не біда. На поміч являються потужні акумуляторні ліхтарі. Як доісторичні гідри, голодними очиськами вони жадібно об’їдають кущі, обмацують опале листя. Мов зірвані з ланцюгів пси, бігають полянами. Де тут сховатися бідному, безпомічному грибові. Щоправда, сучасний гриб теж не дрімає у дитячих казках, а сторожко тримає ніс на запахи часу, щорік мудрішає, цивілізується. Раніше, як бувало: чим далі в ліс — причому, глибокий, дрімучий — тим більше грибів: товстокоренників, міцних, як дзвони. Нині ж гриб пішов якийсь розманіжений. Йому ліньки йти у непролазні хащі, закинуті дебрі, повні таїнств, вогкого й задушливого мороку і правічної тиші. Не завдаючи собі великого клопоту, підберезовики, підосичники, сироїжки, моховики біжать назустріч погибелі своїй: кидаються по невеличких березняках, полянках, ліщинових острівках, при битих дорогах. Навіть у чистому полі чи на сінокосі, де ніколи духом грибним не пахло, вибіжать собі, граючись у піжмурки, дві-три осичини, берізки — і, вже диви, біля них вигулькує тут як тут червоноголовець, післяк, моховичок. Уже який гоноровий біляк — і той втратив всяку гордість: зрання вийде собі з кількома найближчими приятелями на сотні разів витерту ногами лісову стежину й ловить гав. Що ж сталося із лісовим людом? Одні, бувалі грибарі, чухаючи потилиці, розпросторікують: великий ліс почав заростати травою, ожиною, а гриб охайний, чистоплотний, не терпить у своєму домі сміття — йому б сонця побільше, лагідного й теплого дощу… Інші, сердито перебиваючи перших мудрагелів, твердять — і впевнені в цьому, хоч ти їх ріж, — що з великого лісу, внаслідок непродуманих часом робіт по меліорації, втекли підземні води. Он чому нині повсюдно у глибокій хащі бачиш цілі кладовища мертвих дубів! І гриб теж дав драла. На чистополі, де трапляються березові острівки, як-не-як, щовечора і ранком спадають пахучі грибні роси, а там десь посеред дня й дощ здобриться і пробіжить. Щоправда, під глибоку осінь гриб починає мудрішати: із відкритих, промерзлих від холодних вітрів і дощів галявин неохоче знімається й переселюється до глибокого лісу: тут йому, звісно, тепліше, сухо й, головне, по-домашньому затишно. Догадки догадками, але правді бути: сучасний гриб багато в чому відрізняється від своїх древніх предків. Чому? Вічна таїна природи! І чи не вона так нестримно з початком сезону тягне Голуба у ліс?