Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Аби лиш так сонечко ясне виділа, коли брешу! — мовив з причаєною радістю торжествуючий голос.

— Коли, Гафійко, так усе красно видите, то хай вам кожного ранку очі на потилицю сходять, а увечері на сідниці заходять, — тепло побажав ображений голос.

Торжествуючий голос, ошелешений таким сердечним зиченням, з несподіванки вдавився, проте одразу ж оговтався:

— Такого, як ви, Маргаретко, мені повіншували, і лютому ворогу не пожадаю, — мовив — щоправда, з пригаслим запалом, — торжествуючий голос. — За це я лише крихту зичу: так би вам велося, аби-сьте все життя догори ногами ходили.

— А ви за мною слідом, — вторив ображений голос…

Гірко вражений прикрою пригодою із сімейством біляків, Голуб, як не гамував ноги, почав мчати через пагорки до вершини, що спиною гнідого коня чинно вигнулась над Турицею. Швидко оббігати давно облюбовані місця, доки не нахлине люд із пізніших автобусів, — перша заповідь Голуба. Відтак можна не поспішати. Йти помаленьку, гострити чимдалі очі на кожен підозрілий колір серед трави, бо гриб, хоч і пішов лінивий, проте напрочуд хамелеонуватий: із завидним вмінням переймати барви трави, листя, стовбурів дерев. І, головне, не лізе у хащу. Гриб нині полюбляє вертітися довкола березових, осикових, грабових зарослів — все більше у траві чистополя. Ось і зараз — два здорові підберезовики, малюсінький білячок. Голуб обмацав купину моху і витяг ще трьох його братиків: невеличкі шляпки, проте із тлустими черевцятами. Враз перед очима спливла зелена стіна густого грабнику. Михайло обігнув її і вже зупинився на самій вершині. Сотні разів він піднімався сюди, однак завжди німів перед гордою величчю туринських овидів.

Сонце червоним жеребцем обскакало навколишні горби, нагорки й, досхочу накупавшись в грибних росах, неохоче знялося у височінь. Туман на верховинах пов’яв й білими сувоями стік у висохле річище долини, сховавши на дні під собою ледь дихаючі у тиші села. Варто озватися ледь чутно вітру — і хвилі туману починають закипати, пінитися велетенськими габами й тоді синьо-лілові вершини гір то занурюються, як острівки, у білу стихію, то спливають і велично, як древні кораблі аргонавтів, борознять океан примарного молока. Минає час, туман помалу висихає, річище туринської долини міліє, повітря випрозорюється, і в блакитній юзі все зримішими постають гори. Старші й поважніші чомусь стороняться людей й відходять чимдалі від багатоголосих шляхів у заобрійні далини, а молодші й ще менші пагорби, вигріваючись, як діти, під їхніми грудьми, так і норовлять схопитися старим горам за шию й вискочити на плечі.

Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими Чортовою ямою. Тут завжди тепло, волого, затишно, й не було випадку, аби вертався звідси з порожніми руками. Сьогодні, щоправда, грибів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні тільки-но дозрівають. Голуб найбільше вподобав саме цю пору. Бо яка то радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово? Тоді бігаєш, вертишся неугамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигаєш зрізати один гриб, а очі вже зловили наступний, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосичників. І, ввійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який чорт мене туди підсадив! Ні, косіння грибів — то, люди добрі, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано явиться десь посеред галявини викоханий біляк, підосичник або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, ставиш кошарку і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і з якимось благоговінням милуєшся, ніяк не взмозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, і м’яко печального. Вся твоя увага ніби присіла біля гриба, але мимоволі чуєш, як десь далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, бачиш, як розкидані, мов сироти, по горах, банують за літом хати-зимівки, як зримо гуснуть-нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітній спалах. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.