Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустий біляк й прислухається. Зрозуміло: посунули «варяги». Шануючий себе грибар у лісі ніколи не надриває горлянку. Він обожнює тишу, ходить легко й нечутно, як по ваті. А «варяг» що? Ломиться зосліпу через хащі, змітає на шляху все, що лежить під ногами: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього «варяг», не може кілька годин заспокоїтись. Усе сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує «варягові» тим же дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба якийсь зовсім сліпий гриб з необачності потрапить до нього у кошарку. А справжній грибар іде після такого нашестя — і тільки встигає лічити.

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів датися березнячком уверх, коли праворуч, у грабовій гущавині, затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як її називають горили, гатикошаркою, на галявину випорхнула з цупких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою у руках, на котрій збереглося півобличчя якоїсь голівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем теперішньої цивілізованої літератури.

— Добридень вам, бабко! — гукнув Голуб, простуючи до неї. — Чи є щастя?

Бабуся випросталася, глянула лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали — то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, майже доверху наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зросли на корені, й аж-присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. А людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Та, на превеликий подив, бабуся махнула рукою й повіла:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і плачеться веселіше. Я, знаєте добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: «Олено, щастя не курка, решетом не накриєш. Що тобі суджено — і на печі знайдеш». Моїх грибів, були би-сьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за утішливе слово, — сказав з полегшенням Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув: зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище. Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися уверх. Михайло, затамувавши подих, підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й зрізав гриб.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за бабусею десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосичників.

— Богу дякувати, — мовила знову. — Таку маю радість, як би сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав два білі.

— «До всього треба мати щастя», — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — прорезюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденький підберезовик.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов прогавлений бабусею підосичник, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Не встигала бабуся ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білий, то підберезовик, то підосичник. По одному, по два, по три… Старенька давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилось й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоч і повільно, але з якоюсь злою впертістю уверх. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно проминула, високий, із шляпою, завбільшки з тарілку, підосичник. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого супутника, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано роззирнулася і закричала: