Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бік Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася притьмом у густу хащу…

Михайло від здивування не міг дотямити, що йому чинити: розсміятися від душі чи гукнути за бабусею й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся так прудко, що лиш верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

«Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить», — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло, як слід її роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба вона раптом пірнула у траву, і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло аж розгубився.

І вразила не сама з’ява грибаря, як його незвичне для лісу вбрання: у вишмуляному чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці, жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

«Ось тобі ще один „варяг“, — роздратовано подумав Михайло. — Цей, правда, із особистої когорти — нудних пенсіонерів. На одміну від молодих вони не ганяються, улюлюкаючи, лісами і перелісками. Однак за таким гриб довго не наважиться вистромити із землі голову: „варяги“-пенсіонери такі пильні, що не тільки найдрібніші грибенята визбирають, а й ще матір-грибницю під корінь вичистять… Як би його провчити?» — думав, уже зі злістю, Голуб.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався із трави собака.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка! — ніжно лебедів. — Аж три підборезовички…

Завбачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіке! Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздий метелик.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув на досить пристойного вигляду шкіряну сумку.

Незнайомець аж засвітився худорлявим обличчям й з тою ж, в міру інтелігентною, погордою сказав:

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без урожаю. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… зате Бондіко — будь у лісі єдиний гриб, неодмінно відшукає.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави приземкуватого собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну конфету. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки мені коштувало сил надресирувати Бондіка збирати гриби. Зате тепер надлюдське терпіння окупилося стократною утіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби знаходити, — з щирим здивуванням признався Голуб. — Чув, що французи дресирують свиней для шукання трюфелів, але собаки…

— Причому, замітьте собі: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба… Сам я все життя пропрацював у цирку, вже на пенсії переїхав до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав… Більш вірного друга не мав у житті…

І тут Михайла підштрикнула зненацька якась нечиста сила. Згадалось, як в дитинстві міг поглядом підкорити собі найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія? Просто так, для потіхи…

— А коли я загадаю собаці пошукати гриби для себе, — весело запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить?

На обличчі чоловіка майнула поблажлива посмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів… Мій Бондіко — послухатися вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — чоловік милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.