Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.

— Мудро кажете, Калениківно, — підтримав Волосянич. — Від батьків чимало залежить. Може, батько Олександрини в дитинстві і справді скрипки не тримав… — жартував їдко Андрій.

На що Ладичко вертонувся у кріслі, як пиявка в оцті.

Наступного вечора Волосянич, як і було домовлено, завітав з Ладичком на іменини доньки Цюбея. І тільки тут збагнув, звідки довкола Федора Степановича той магнетизм… Величезний особняк, оздоблений мармуровою кришкою, доріжки у розлогому саду, викладені плитами із чорного граніту, меблі з червоного дерева, вщерть заповнені кришталем, дорогі килими, унікальні картини — все говорило, що мешкає можновладець, якому не страшні ніякі катаклізми.

Сам господар зустрічав гостей у дорогому костюмі із золотим ланцюжком на лацкані піджака. Через багаточисельні коридори і кімнати провів до просторої зали. З усього видно, нині запрошені бували тут неводнораз, і кожен давно знав своє місце за столом. Андрій присів скраєчку, проте заврайвно одразу узяв його легенько за лікоть і пересадив ближче до господаревої доньки. Іменинниця справді була гарна: невисока, доладна поставою, впадало у вічі миле, благородне обличчя, довжелезні вії. Оцінююче глянула на Волосянича, ледь зашарілася.

— Мене звати Андрієм, — кивнув приязно.