Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Зима доходила кінця. Якось о шостій годині, коли вже почало смеркати, Шведова дружина вкладала дітей у ліжко. Найстарший хлопець сидів на лаві й дивився крізь вікно на море, по якому пливли такі великі кораблі й котилися такі високі хвилі, що набігали аж із Ботнічної затоки. Темрява вставала з моря, стелилася по землі й тихенько скрадалась повз хлопця до кімнати. Коли він обернувся, в світлиці вже було зовсім поночі, і його пойняв страх. Та ось увійшла мати, сіла коло нього, і страх минувся. Почулася хода, хтось стукнув драбиною: то ліхтарник саме засвічував останній ліхтар, якраз навпроти їхніх вікон. Потім він узяв драбину, рушив назад, але нагнався на порожню бочку з-під пива, що стояла коло воріт. Бочка задудніла й покотилася вулицею.

Мати здригнулась.

— То візник? — занепокоєно спитала вона.

— Ні, мамо, то ліхтарник.

Вона примостилася коло вікна й почала прясти до світла з вулиці.

Веретено мирно хурчало. Ліхтар світив до кімнати, немов бляклий місяць, і в його промінні пісок на підлозі яскрів і мінився. Темрява залягла по кутках у світлиці, а надворі загрозливо оточила навіть ліхтар. Хлопець напхав до грубки сухих водоростей, що загорілися, весело потріскуючи, вмостився біля материних ніг і міцно вчепився їй за хвартух.

— Ти як дівчина, — всміхнулася мати і, прядучи далі, погладила сина по чубові.

Вони довгий час мовчали.

— Чому його нема? — раптом озвалася мати й спинила прядку.

— Кого нема?

— Воза з пивом, дитино. А твій батько от-от прийде, дякувати богу. І лаятиметься, як я завтра не дам йому пива.

Хлопець нічого не сказав.

— Доведеться тобі взяти відерце й скочити до броварні, купити зо дві кварти.

— А може, я скочу рано, бо тепер на вулиці повно п’яних, га?

— Ні, синку, рано пива не дістанеш, то лишень злидарі встають о п’ятій годині, а бровар спить.

На вулиці загуркотіла підвода. Вона так важко котилася по бруківці повз хату, що аж дверцята в грубці дзеленчали. Тоді звернула на м’яку дорогу, й тепер уже чути було тільки цокання копит. Вона поминула ясне кружало від ліхтаря й зникла в темряві.

— Дуднить, як коваль із Дюнебю, — сказала мати, йдучи по відерце.

— А хто такий коваль із Дюнебю?

— Я розкажу тобі, як прийдеш. Але не навертайся батькові на очі. Коли він дізнається, що візник до нас не заїхав, то осатаніє.

— А ви хіба винні? Візникові просто далеко до нас завертати.

— Часто доводиться терпіти за те, чим ти не завинив. Ну, а тепер іди, синку, — і мати пов’язала хлопцеві шию своєю хусткою.

Сама вона не могла піти, хоч як їй не хотілося посилати хворого хлопця. Боялася відлучитися з хати на той час, коли міг вернутися чоловік.

Хлопець біг щодуху повз кам’яну огорожу, міцно стиснувши в кулаці п’ять ере. Він став боятися темряви, відколи заслаб. Хутенько він уже з’явився з пивом.

— Хвалити бога, — мовила мати.

Вона чекала на нього коло хвіртки.

У світлиці хлопець присунув матері стільця до грубки, а сам умостився скраю на скриньці під грубкою.

— Я краще сяду біля вікна, щоб видно було прясти, — мовила мати, посміхаючись на синове лаштування.

Поки мати оповідала про коваля із Дюнебю, що залоскотав на смерть своїх трьох дружин, а тоді й сам загинув від своїх сивих жеребців, чоловік її в шинку грав із приятелями в карти. Йому не щастило, він програв усі гроші. Коли товариство вже хотіло розходитися, Швед, п’яний як чіп, почав вимагати, щоб з ним зіграли ще раз. Усі відмовлялися, тоді він шпурнув на стіл лотерейного квитка й спитав, чи не зіграє хто на нього. Юган Свенсен погодився й виграв. Потім усі доплентали додому.

Мати скінчила казку; було вже пізно, от-от мали погасити ліхтарі.

— Батько, певне, заповзявся протримати нас тут цілу ніч, — сказала вона й тяжко зітхнула.

— Мамо, а ми замкнімо двері й ляжмо спати.

— І лишимо батька надворі?

— Ну то й що?

Мати не відповіла. Вона не хотіла давати понаду синові до таких розмов про батька, проте й лаяти його не могла.

І вони чекали далі.

Нарешті на вулиці почулася важка, непевна хода. Хтось ступав подеколи швидко, а подеколи зовсім спинявся. Мати й син дослухалися, затамувавши дух. Ось затупало біля хвіртки й стихло. Якусь хвилю ніщо не озивалося. Тоді глухо гупнуло, немов хто плечем навалився на хвіртку, далі важко впало додолу, і хвіртка відчинилася.

Шведова дружина схопилась і стала посеред світлиці, схилившись і безсило звісивши руки. Хлопець підібгав під себе ноги, обличчя йому скривилося, і весь він тремтів.