Мартін Андерсен-Нексе - Дядькові Петерові гроші

По обіді всі знову перейшли до кабінету: там було затишно, як ніде. Біля столу панотець і дядько Петер сперечалися, як завше, і тепер обох їх знемагав сон. Панотець переглядав газету, паніматка плела, а дядько Петер дрімав, зручно вмостившись у найкращому на цілу господу фотелі. Карл та Елен, брат із сестрою, сиділи біля вікна й гортали дядьків альбом з краєвидами Трансваалю. Вряди-годи паніматка кахикала й докірливо позирала на них: час би їм братися до уроків. Та в очах дітей світилося благання: вони так любили товариство дядька Петера!

Занадто любили!

В кабінеті панувала якась особлива, майже сонна тиша. Тютюновий дим і протяглий, добре чутний віддих ніби зливалися водне й зависали під стелею впереміш з мороком. Вогонь у відчиненій грубі то пригасав, то спалахував знову.

Дядько Петер лежав, заплющивши очі, він був дуже блідий, і як часом на обличчя йому падав бляск від полум’я, в затінених місцях залягала мертвотна синява. Паніматка сиділа так, щоб бачити його. Повіки в нього нервово тремтіли, надаючи обличчю страдницького виразу. В кожному разі, він спочивав у найвигіднішому фотелі на цілий дім, та й узагалі для нього робили все, що тільки можна було. Не те щоб паніматка така вже була прихильна до нього. Він належав до тих людей, на яких ніколи не можна цілком покладатися, — принаймні не так, як годилося б у священицькій родині. Люди, що не вірять у бога, завше гострі на язик. Та коли вже він брат її чоловіка, то…

— Елен, принеси дядькові плед, — шепнула паніматка. — Тільки тихенько!

Елен обережно вкрила дядькові пледом ноги й вернулася назад до брата.

Ні, за спасіння його душі вони з чоловіком не беруться відповідати… Самі вони вже старі, тверді у вірі своїй, і стосунки з ним не можуть їм зашкодити. А от діти… Що їй зробити, аби вберегти їх від його впливу і заразом не пригасити їхньої любові до нього? Адже ж він найбільше через них приїхав на батьківщину доживати віку.

Паніматка заклопотано глянула на дітей. Вони й далі гортали собі альбом. Елен поклала руку братові на плече і двома пальцями торсала ного за кінчик вуха. Хлопець був викапаний дядько — те саме спадисте чоло і мрійний вираз обличчя. На щастя, тільки зовні: в ньому немає й знаку бунтарського Петерового духу. З цього погляду Елен більше подібна до дядька, недарма він дужче з нею приятелює. Отож діти наче доповнювали одне одного. І добре, що саме Елен успадкувала дядькову вдачу, — жінки ніколи не зважувалися на великий бунт у духовній царині.

Паніматка відкинула голову на спинку плетеного фотеля і снувала далі свої думки вже з заплющеними очима; нерви її більше не годні були витримати такої напруги.

Панотець присунувся ближче до груби, щоб видно було читати; в хаті швидко темніло. Зненацька він відклав газету й випростався.

— Диво, та й годі! — вигукнув він обурено.

Паніматка цитьнула на нього, але дядько Петер підвів голову й спитав:

— Сталося щось незвичайне?

— Уяви собі, якийсь чоловік наклав на себе руки, дізнавшись, що його хвороба невиліковна. Не можу цього збагнути! А ти? Відібрати собі життя з ляку перед смертю!

Дядько Петер промовчав.

— Я знаю, будуть такі, що виправдуватимуть його, мовляв, він тільки прискорив смерть, яка його однаково чекала, замість довгого й болісного кінця вибрав швидкий. Та хіба це не боягузтво? Невиліковна хвороба! Як таке можна казати? В моїй парафії живе ого скільки старих, що їх лікарі свого часу прирікали на смерть. На щастя, не людина порядкує життям і смертю.

— А все ж є хвороби, про які лікарі напевне знають, що вони невиліковні, — заперечив дядько Петер.

— Хоч би й так, то чи має людина право уникати того кінця, що здається їй жахливим, проте найбільше важить для неї самої? Хіба людина не тому вдосконалюється, що долає всякі перепони? І взагалі, що таке життя, як не многотрудна дорога до брами смерті, що для нас, боговірних, є, звичайно, входом до раю? Самогубство — це дезертирство, і тому заслуговує найбільшої кари — вигнання. Недарма за давніх часів самогубців не ховали в освяченій землі.

Дядько Петер стежив за братом стомленим поглядом, але нічого не казав.

— А ти як гадаєш, брате? — спитав панотець і спинився перед ним. — Ми з тобою по-різному дивимося на важливі питання… мабуть, найважливіші з усіх, а все ж мені здається, що й ти зі своїми поглядами мав би прийти до такого самого переконання: що життя недоторкане. І хто лукаво ухиляється від ваготи, на нього накладеної, той іде всупереч тому, що для тебе є великою метою всіх нас, — розвиткові духу людського до все вищих і вищих вершин. Чи зважишся ти, з своєю великою повагою до життя… до його недоторканості, визнати за людиною право порядкувати своїм життям і смертю?