Мартін Андерсен-Нексе: Френка

Товста волохата рука вистромилася з-під перини, вхопилася за шворку й підвела з подушки важке тіло. Ліжко й дашок над ним зарипіли, і крізь щілини в дошках посипалася пилюка. Жінка відкопилила спідню губу і здмухнула пилюку з обличчя.

Якусь хвилю вона сиділа на ліжку, бездумно втупившись у темряву, разів зо два позіхнула й поплямкала губами. Вона розмірковувала, чого б це їй було так рано прокидатися. Надворі ще горів ліхтар, отже, немає навіть півночі. А може, й справді пора вставати, бо наче вона виспалась. Ліхтарник, либонь, упився ввечері та й забув погасити світло.

Намацавши в соломі під головами сірники, вона чиркнула одного — подивитися, котра година. Пів на дванадцяту! Диво дивне — прокидатися так зарані! Вона завше спить десь до п’ятої, хіба що покладе собі встати раніше. А може, вона й зовсім не спала?

Цікаво, чи дома пожилець? Вона ніби не чула, щоб він ішов через її кімнату. Отже, мабуть, таки спала. Авжеж, спала, і її мучив кошмар, хоч черевики й стояли, як належиться, перед ліжком. Який-бо страшний сон: наче її облито гасом і підпалено.

У неї змерзла спина, і вона залізла назад під перину, але знову згадала за пожильця. А може, він дома? Вона тихенько підвелася, в самій сорочці нишком підійшла до його дверей і прислухалась. Коли ж ані хропіння не чути було, ані світло не блищало в шпарку на ключ. Ага, згадала! Вона ввечері все думала, коли ж той пожилець вертається. Вона тихенько прочинила двері й зазирнула до кімнати: хвалити бога нема! Машинально вона почала вбиратися: одягала спідниці, кофти, светри, запинала хустки. Вона ставала дедалі товща й неповороткіша і, вбираючись, важко сопла, з ніздрів їй двома цівками вилітала біла пара й танула у вологому повітрі. Нарешті вона так закутала собі голову, що видно було тільки очі, засунула в кишеню сірники, погасила світло й вийшла на вулицю.

Надворі було тихо й морозяно, зірки миготіли, як радісні дитячі оченята, коли вони дивляться на вогонь. На озері праворуч лежало тонке дзвінке покривало — перша крига. З другого боку простяглося притихле море, лише зрідка посилаючи на прибережне каміння довгу хвилю. Її сплеск лунав, наче віддих заснулої долі.

Френка подалася дорогою, що вела з міста. Тіло її зберегло ще тепло постелі, і дихала вона повільно та голосно, наче вві сні. Вона пильно трималася затінку будинків, повз які йшла, — решта думок і почуттів її спали.

Біля струмка, що витікав з озера, Френка, за давньою звичкою, сіла, роззулася, зв’язала панчохи та черевики докупи й далі пішла путівцем боса. Хода в неї була важка, сягниста; постать її повільно опускалася й піднімалася, наче шпиндель, великий шпиндель, що натужно працює і швидше роздушить щось, аніж зверне з дороги. Мерзла земля пекла їй підошви, але вона добре гупала ногами і швидко вгрілася.

Невдовзі Френка досягла чорного ялинового лісу. Крізь нього пролягала довга рівна стежка, наче глибока розколина зі стяжечкою тьмяного неба вгорі. В лісі було темно, хоч в око стрель, а в верховітті щось ненастанно зітхало й шепотіло. Френка була забобон-на і знала, що той шурхіт добра не віщує, але не боялася.

Раптом Френка спинилася. Дістаючи черевики, вона заглядала з недогарком свічки під ліжко: а що, як солома загорілася. Вона сіла на мох подумати про це, одначе не думала: взагалі ні про що не думала, а просто сиділа й порожніми очима вдивлялася в темряву, ніби від неї чекала відповіді, загорілася постіль чи ні. Але десь усередині, поза розумом і почуттям, щось її непокоїло, руки самі дістали сірники, висипали в пелену і навпомацки порахували. Виявилося, що їх тринадцять. Погане числа, краще одного спалити. Сірник загорівся, кинувши торопке світло на рівні, голі стовбури ялин, що стояли одна коло одної, як рурки в церковному органі. Та як сірник догорів, Френці закортіло побачити вогонь, правдивий вогонь, і вона рачки стала згрібати чатиння та шишки на ватру. Нарешті ватра спалахнула, кидаючи її тінь угору й на всі боки так, що вона згорталася й знову розгорталась, як величезні чорні крила. Френка сиділа й непорушно, бездумно дивилась на вогонь, аж поки він погас.

Потім Френка рушила далі, так само наче крізь сон. Подеколи вона мов прокидалась і вражено завважувала, що вже минула якесь знайоме місце. І знову її посідала дрімота.

Назустріч їй заторохтіла підвода. Коні дзвінко цокали копитами об мерзлу дорогу, і згук той далеко розкочувався по тоненькій кризі на мочарі. Мочар озивався з кінця в кінець, булькотів в очереті і протягло, тремтливо порипував. Френка сховалася в канаву за кущ терну й перечекала, поки підвода проїхала. «Лікар або сповитуха», — подумала вона, і на цю думку обличчя її мимоволі скривилося в ледь помітній посмішці.