Мартін Андерсен-Нексе - Вірний до могили

Отже, найменший із Бонових синів доскочив більшого, аніж його батько: принаймні на його творах стояло його ж таки ім’я! Та що потім із ним сталося? Поки що я попросив у господаря програму й поклав собі неодмінно дізнатися про долю Януса Бона.

Нарешті влітку, повернувшись додому на острів Борнгольм, я почув про нього ось що.

Янус був такий самий талановитий, як і його батько, і багато в чому скидався на нього: міг грати на всіх інструментах, компонував мелодії і сам обробляв їх для оркестру. Але, крім того, він навчився також виготовляти інструменти й почав робити гармонії та налагоджувати роялі. Янус Бон перший на острові опанував це ремесло: досі раз на рік доводилося викликати майстра зі столиці. Тепер уже така потреба відпала, проте людям доводилось миритися з тим, що їхні роялі налагоджувано вночі, бо вдень Янус Бон працював каменярем. За дві крони він долав по чотири милі на другий кінець острова і повертався вчасно додому, встигаючи вранці на роботу до каменярні. А як хтось торгувався за ціну, то він узагалі не брав платні.

Янус був ще й тим схожий на свого батька, що теж мав багато дітей — аж дванадцятеро.

Коли йому минуло сорок, він покинув каменярню і влаштувався листоношею. Тепер Янус міг робити одну роботу, не занехаюючи іншої: компонував на ходу, а тоді сідав на узбіччі й записував ноти; за пюпітр йому правила поштова торба. В кишені в нього завше був якийсь невеличкий інструмент, ним він перевіряв розмаїті голоси.

На той час Янус змайстрував перший орган — для своєї ж таки парафіяльної церкви — і сам грав на ньому. Гра його так зворушувала слухачів, що мешканці сусіднього села теж забажали мати орган. «Як він грає, то наче сам господь бог присутній на відправі», — заявила якась бабуся.

Янус Бон грав на обох органах щонеділі та щосвята й діставав за те двадцять п’ять крон на рік. Тепер він почував себе щасливим: аякже, службова особа, що дістає платню! Семеро братів, що були ще на той час живі, трактували його як старшого в родині, всі люди шанували його за хист і захоплювалися ним.

А тим часом у будень він і далі розносив листи, в неділю грав у церкві, а ночами майстрував орган. До шістдесяти років він зробив сімнадцять органів, що стоять по навколишніх церквах, місіонерських будинках і засвідчують його працьовитість, відданість і вміння. Янус Бон був щасливий: досяг того, на чому так тяжко спіткнувся його батько. Але вважав, що своїм успіхом зобов’язаний не лишень собі, тому й казав братам:

— Чим би ми були, якби не мали такого батька? Він уторував нам дорогу.

Авжеж, Янусові Бону велося непогано. В шістдесят років йому й органістові вдвічі збільшили платню, навіть подейкували, що про нього подбають і йому не доведеться тюпати щодня по чотири-п’ять миль із важкою поштовою торбою за плечима, що він матиме змогу сидіти собі вдома й віддаватися своєму мистецтву. Ним, мовляв, зацікавився депутат ріксдагу й домагається для нього невеличкої державної пенсії, щось же той депутат мав робити!

Однак доля інакше повелася з Янусом і всіх випередила. Улітку в церкві проводили центральне опалення, а як воно стало до ладу, Янусів орган завередував і перестав слухатись свого творця. Він грав дедалі гірше, тож Янус нарешті дійшов висновку, що інструмент треба наново перебрати. Старий музика сміливо взявся до тієї справи. Вдень, як звикле, він розносив листи, а вночі, лежачи на холодному церковному горищі, порпався в своєму улюбленому інструменті.

А тим часом настав суворий грудень із сніговицями й лютими морозами, і люди почали боятися за старого майстра: ще, бува, замерзне. З іншого боку, тяжко було відмовитись від такої прекрасної органної музики, а надто що надходило різдво, а старий обіцяв до того часу скінчити роботу.

І таки скінчив. Три тижні поспіль він щоночі чаклував на горищі біля органа, а рано-вранці вирушав із поштовою торбою за плечима засніженими стежками. Як хтось питався, чи не холодно йому на горищі, Янус відповідав: «Ні, зовсім тепло!»

Та коли орган був готовий, Януса почало морозити. Довелося піти з церкви й лягти до ліжка; він дістав тяжке запалення легенів.

Одначе свій улюблений орган Янус примусив згучати краще, ніж будь-коли. В погляді старого майстра можна було вичитати радість перемоги; поки він не втратив пам’яті й поки очі його не потьмянішали. Він лежав непритомний і, здавалось, навіть у гарячці наполегливо працював далі.

Останнього дня свого життя він знову прийшов до пам’яті й захотів перевірити, чи добре наладнаний орган.