Мартін Андерсен-Нексе
Берег мого дитинства
Ще й досі мало хто з величезного потоку норландських туристів забивається влітку до околиць містечка Нексе й дістає змогу намилуватися білим піском затоки Балка та найкращими, найсвоєріднішими на весь Борнгольм скелями — Пекельним і Райським горбами. Маленьке, гостинне містечко розсипалось по березі червоними й білими цятками будинків, подібне до коралового намиста, викинутого хвилею з моря, вкрапленого в навколишню пишноту і майже злитого з нею. Воно ненастанно й палко мріє, щоб потік туристів завернув до нього, та, видно, тим околицям назавше судилося бути незайманими. І, може, це й не велика біда.
Коли підпливаєш з моря, то за містечком, де підносяться вгору стрункі обриси вітряків, погляд перебігає, не затримуючись, по рівних плодючих ланах, — землю там продають дуже дорого, — аж поки раптом за півмилі від берега натикається на високий скелястий кряж: узгір’я, що на сході стрімко спадає вниз.
То граніт — твердий хребет земної кулі, що несподівано випнувся горбом і спав крутим вигином, поступаючись місцем найм’якшим і найродючішим у світі грунтам. Коло берега, за чверть милі на північ від містечка, граніт знову вигулькує назовні й кінчається чіткою межею: за нею вже йде оголений пісковець. Коли пильніше приглянутись, то видно, що то два цілком різні світи: стань одною ногою на граніт, а другою на пісковець, — і ти переступиш півмільйона років.
Мабуть, жаден мармур не має такого теплого відтінку й такої ядерності, як пісковець із Нексе. Та й навряд чи взагалі є в світі кращий і легший до обробітку матеріал за цей камінь, що на поверхні має блакитний колір, а в розрізі аж полум’яніє. За межами Нексе його мало знають, але тут із нього роблять усе, навіть цямбриння на колодязі та коритця свиням. Пісковець надає містечкові дивної споєності з околицею: наче воно природно виросло з кам’яного шару, що лежить під ним.
Як вітер дме з острова, море відступає, далеко відслоняючи той кам’яний шар. Там, на обмілині, я, закотивши високо штани й озброївшись іржавим материним ножем, уперше спізнав радість риболовлі. Треба було неабиякої спритності, щоб вигнати вугра з-під плескатого каменя і вгородити йому ножа в спину, — звісно, так, щоб аж задзвеніло! Які ж то були чудові дні! Сонце блищало на водяному плесі, що колихало моє обернене віддзеркалення. Ноги м’яко й надійно впиралися в нагріті сонцем великі пісковцеві плити, і їхнє тепло пестило мене, мов жива істота. Пісковець, як і піщане дно, був геть у рівчаках, виораних хвилями, а часом нога моя намацувала обриси скам’янілої морської тварини. Можна було забрести так далеко, що й не чути вже, як тебе гукатимуть з берега, а іноді я забирався аж туди, де вкрите водоростями дно стрімко спадало в морську глибінь. Яка ж то була втіха — бадьоро кинутись у ту безодню й відразу завернути назад, здригаючись від власного звитяжства!
Чверть милі на південь — і пісковець зникає, поступаючись місцем піскові. Граніт, пісковець, пісок — це ж ціла історія землі, її ступа! На південному розі острова пісок утворює найкращі в Данії кручі; на знімках, зроблених при ясному сонячному світлі, вони вдаються пасмом сліпучо-білих снігових гір дуже хибної форми.
Упродовж віків не одному кораблеві довелось відмовитися від свого курсу, скинути вантаж і залогу на південному розі острова, а самому назавше спочити в піску. То була своєрідна данина тутешній бідній землі. Недарма кажуть: що одному смерть, те іншому життя! Пам’ятаю, одного буряного свят-вечора тут у затоці Балка, застрягла російська баржа з медом; усі сім чоловік залоги потонули, зате ми, сотні дітей злидарів, їли хліб з медом цілу зиму. Так море не раз допомагало бідноті в скрутну пору. До того ж тут, коло гирла Гадючого струмка, на воді видніла ясна пляма, наче плівка олії, і не зникала навіть у найбільшу бурю. На дні під тією плямою лежали замулені в піску три кораблі короля Вальдемара, навантажені щирим індійським золотом, і чекали, поки я виросту й добуду ті скарби з морського дна.
Дитячі спогади мають свої власні гніздов’я, де кожен корх землі, немов круча, обліплений пташиними гніздами: йдеш по них, і з-під ніг тобі випурхують спогади — живі-живісінькі. Так чи інак, а в затоці Балка, що ясним півмісяцем вигнулася аж до Гадючого струмка, ще й досі гніздяться спогади про моє дитинство, і я їх здибаю тут на кожному кроці. Ніде в світі я не відпочиваю так гарно, як на цьому піщаному березі, звідки я природно дивлюся на світ і на людей і ще дужче відчуваю їхній взаємозв’язок.
Читать дальше