Мартін Андерсен-Нексе - Берег мого дитинства

Куди більше ми боялися Гольмберга, хоч його оточував ясний німб. Він належав до святих і щоночі воював з дияволом, що хотів украсти його родину. Після такої боротьби вдень він ходив з подряпаним обличчям і подряпаними руками. Якимось робом він таки врятував від диявола дружину й дітей, одної ночі перерізавши собі горлянку.

Були й інші велетні, на око ніби цілком звичайні люди. Вони прийшли сюди, як почалося будівництво пристані: всілякі розбишаки, п’яниці й просто виснажені роботою люди. Ми мали за велику шану піти їм по горілку, а найгірші з них стали нашими героями.

Дитячий розум може багато чого в себе вмістити. Бійки, крик і лайку, цілі бутлі горілки, піт, що стікає цівками, й відчайдушну боротьбу зі скелями, суперечки, зненависть і напад з-за спини — все те він сприймає як звичайні речі й обертає собі на поживу, корисну здоровому зростові. То були наче калорії мозкові: змалку їх легко перетравлювати. Одного разу двоє чоловіків пили наввипередки горілку з літрових пляшок, тоді побилися й схопилися за ломи. Якийсь п’яний швед розлютився на мурина з чужого корабля — надто, мовляв, той чорний, — і вони вдалися до ножів. Ми, хлопчаки, були їхніми секундантами, а потім ходили до них у лікарню: там вони лежали поряд і грали в карти.

Серед людей-велетнів вирізнялися двоє: стрункий, спритний Бергендаль і Енок — огрядний здоровань, сліпий на одне око. Бергендаль лежачи перемагав двох чоловіків або кидався між купу розбишак і розбороняв їх, спритно уникаючи ударів ножа, — він мав навдивовижу гнучке тіло, покірне його волі. Тільки права рука не слухалася, сама тяглася до ножа й штрикала кого-небудь під ребра, а вже потім сумирнішала. Після таких випадків Бергендаля завше мучили докори сумління.

Енока ніхто не міг подужати. Він кулаками збивав супротивника з ніг і взагалі нікого не боявся. Він зневажав ножа, його руки набагато краще орудували ломом. Ми, діти, його не любили, може, тому, що він був одноокий. Через те ми й прозвали його Еноком, що нашою говіркою означає «одноокий». У погляді його завше було щось колюче, немов він насилу стримував лють; достоту підступний бик. Часом на нього нападав шал, і він збивав з ніг кожного, хто траплявся під руку. Енок не любив битися з одним супротивником, робив тільки виняток для своєї дружини і лупцював її, як навіжений, кожної суботи, тоді разом з манатками викидав на вулицю.

Дружина його — маленька непоказна жінка — завше була обдерта, заплакана й затуркана. Колись, дівчиною, вона була вродлива; ще й досі на її понівеченому побоями та викидками тілі залишилися сліди давньої вроди й обличчя зберегло дівочу знаду, тільки сповнені гіркоти вуста були міцно стулені й очі ніби скам’яніли. Вона ніколи не скаржилася й не бігала до сусідок шукати розради в чужому лихові, а мовчки терпіла свою біду. Коли хтось її жалів, вона тільки всміхалася, не розуміючи чужого спочуття. Вона кохала свого диявола-чоловіка і вважала, що повинна мовчки нести свій хрест.

То була нещасна жінка, і люди жаліли її. Хоч тоді розлучення вважали за ганьбу, її намовляли кинути чоловіка. Вона, як звикле, відмовчувалася, тоді люди самі взялися їй помагати: притягли чоловіка до суду за жорстокі побої. Коли ж її викликали свідчити проти Енока, вона стала боронити його, заперечувала, що її бито, хоч майже завше ходила в синцях.

Тайкома від чоловіка вона вступила до секти методистів.

Коли Енок довідався про це, то налупцював її, хоч того дня був цілком тверезий, а опісля бив її щоразу, як вона поверталася з моління додому або щось у хаті нагадувало йому, що вона «віддалася сатані». Сам Енок не ходив до церкви, але за єдино правдиву носительку релігії вважав визнану від бога й людей церкву. Решта все — то були підступи сатани, і Енок чесно виконував свій обов’язок, намагаючись вибити з дружини нечисту силу.

Я вже довідався про долю багатьох давніх своїх знайомих, але що ж сталося з цим подружжям? Може, Енок закатував жінку до смерті, а сам спився? Чи, може, жахлива суміш із крові й горілки, що текла в Енокових жилах, довела його до в’язниці? Мене найбільше журила тяжка доля його дружини: вона, мабуть, випила повний ківш лиха, та чим усе скінчилося? Я був майже певен, що їх обох уже немає живих, що щось з ними сталося. Я повільно рушив додому, щоб розпитатися про них своїх господарів.

Вечоріло, і на березі лишилося небагато людей. Я подався навпростець через кручі. Серед ялівцевих заростів віддалік стояла чепурна хатина, й сонце золотило їй шибки. Перед хатиною ріс невеличкий квітничок. За мого дитинства тут не було ні хатів, ані оброблених грядок, самий тільки голий камінь та ялівець. Отже, це одна з безлічі хатин, збудованих на пустищі невтомними руками людськими, — до певної міри вони притаманні Данії останніх десятиріч і свідчать про її відродження та розквіт. Двоє простих людей ще раз доказали світові, що вони годні на голому місці почати нове життя, може, після багатьох невдач. Мені закортіло подивитися на тих людей, трішки відпочити під їхньою стріхою.