Мартін Андерсен-Нексе: Вірний до могили

Одного ранку старого Бона знайшли мертвого в траві під вікном, де його сини ввечері грали на святі, — він підкрався послухати їх. Дехто казав, що в нього розірвалося серце з люті, а дехто — що він помер з великого хвилювання.

Усю цю історію я був майже забув. Вона, мов геологічний шар, лежала десь у глибині моєї свідомості під іншими, наверстаними пізніше подіями.

Та однієї неділі минулої зими я загостив до свого земляка, що одружився й осів у Швейцарії. Ми пообідали чудовою данською юшкою з двох гатунків м’яса й підливою з паприки — на честь гостя! І от сиділи ми в господаревому кабінеті, курили швейцарські сигари й почувалися якнайкраще.

— Тепер добре було б послухати, чим дихає наша вітчизна, — озвався господар і заходився коло приймача, — хоч удень і нелегко спіймати нашу любу батьківщину. І це мене дивує, ми ж бо, данці, наче не боїмося денного світла.

Останні слова він проказав так сумно, що я аж засміявся.

— Спробуй на коротких хвилях, — глузливо порадила йому дружина. — Може, так легше буде спіймати вашу миршаву Данію.

Господар крутив настроювач туди й сюди, і, поки він шукав потрібну хвилю, з розмаїтих станцій линули найхимерніші згуки: уривки джазу з Лондона, щось гугняве з Кенігвустергаузена. Часом він блукав десь у світовому просторі, звідки проривалося виття, від якого в мене мороз ішов поза шкірою. І раптом почувся ніжний танцювальний ритм, що взяв нас за душу, але відразу ж зник.

— Оце була Данія! — схвильовано вигукнув господар, пильно шукаючи на тому місці, де була озвалася мелодія.

Кілька разів йому ще пощастило піймати чудові згуки вальса, два-три такти, що хапали за серце, заколисували, плинули… Але вони хутко замовкли, і, поки господар надаремне шукав далі, стиха лаючись, як уміють лаятись тільки данці, ті дивовижні кілька тактів перенесли мене додому, на рідний берег.

…То було ввечері, на свято обжинок. Я принишк у клуні, намагаючись не впадати в око, щоб мене, малого пастуха, не відіслали спати. В клуні йшли горою танці. На столі сидів молодий каменяр і грав на скрипці, а перед ним кружляли пари, аж мені в очах мерехтіло. Господар танцював із Кароліною, невеличкою пухкенькою служницею з прегарними ямками на щоках, а старший наймит — із молодою господинею (диви, зважився!). Він усе не відпускав її, і як музика врешті стихла, скинув куртку й викрутив — така вона була мокра від поту.

— Заграй нам вальс кохання! — сказав хтось. — Еге ж, свій вальс! — загукали всі один поперед одного й заплескали в долоні.

І каменяр став грати. Він притулився підборіддям до скрипки і, ледь похитуючись, із заплющеними очима, наче вві сні, видобував ніжні, чудові згуки.

Господар танцював уже з господинею; вона поклала йому голову на плече й тим самим зняла з мого хлоп’ячого серця важкий тягар: отже, вона все ж таки його кохала! А старший наймит кружляв із Кароліною, своєю любкою. То ж був вальс кохання, і все пішло своєю колією, як і належиться.

Ті дві пари наче пливли по підлозі, та й інші теж. Жінки заплющували очі з утіхи, чоловіки хвацько притупцювали підборами об мостини.

Тієї ночі я майже не спав, і вдень теж, бо просидів його на пасовиську під терновим кущем. Цілий день одноманітно сіявся дощ, і худоба трималася поблизу, наче шукала в мене захистку. Корови повідвертали голови від вітру й сумно ремигали, а дощ усе поливав їх згори.

Я накрився старим господаревим плащем. З куща капало, але мені було затишно, і я майже весь час дрімав, лише подеколи розплющував важкі повіки, щоб поглянути на худобу. В голові в мене наче крутилася карусель: мигтіла підлога, кружляли пари, згучав чудовий вальс. Той вальс наче бринів у моїй крові, відлунював у стукові серця, змореного безсонною ніччю, заколисував мене, зливаючись із тупотом ніг, веселим жіночим вереском, із кільцем пилюки навкруг лампи. Аж нарешті мені здавило горло зі страху, я хотів крикнути, так само як уночі, коли чиїсь дужі руки взяли мене на оберемок з-під ослона й поклали до ліжка…

Тепер я теж мало не скрикнув і отямився, важко зітхнувши, тієї миті, коли господар кинув приймача: моя мандрівка до рідних берегів була коротка. Але так само як і тоді я геть спітнів і почувався недобре: всередині пекло, на устах немов відчувався смак теплої крові. Тепер я згадав усе! То поденник Андерс Швед штрикнув старшого наймита ножем через Кароліну. Вальс кохання довів його до нестями. Тому я й упав з ослона на підлогу! Зачмелений, немов після важкого сну, я взяв програму й прочитав: «Вальс селянина Януса Бона».