Дмитро Кешеля: Колиска сонця

— Усе суєта. І життя наше, як роса вранішня, — промовив голосно із жалем Онисько, аби і тітка вчула, сподіваючись, що та покличе у комору за склянкою вина розділити горе.

Але жінка сприйняла співчуття за щире і тихо заплакала. Це вкрай негативно вплинуло на душевний стан сторожа. Теліга, хоч і було у нього таке відчуття, ніби йому на серці гуси переночували, зносив свої муки мужньо. Добре бо знав: причаститись йому у цій хаті нічим. Річ у тім, що вино він не пив — від нього голову памороки завжди мучили, — а горілки не було. У водохреща тітка, рятуючи останню корчагу сливовиці від трійці, закопала її у хліві. Через кілька днів небіжчику, який ніколи до цього часу не славився у селі роботящими руками, спало на думку ремонтувати загороду для свиней. Взяв залізного кола і на тому місці, де лежав захований «скарб», почав яму колупати. Раз, другий… І раптом щось хряснуло. По всьому хліві одразу попливли чудодійні запахи… І тут вуйко догадався про все. Як був у руках кіл, так і до хати. Тітка від самого початку, передчуваючи неладне, потерпала у світлиці і, тільки завбачивши чоловіка у дверях хліва, встигла хутко вискочити надвір. Сім днів потому вона жила у старшої дочки, а вуйко з великого горя кожного вечора ішов із сторожем і листоношею обмірковувати новини світу. Збиралась трійця обговорювати світові події у сторожці, що знаходилась неподалік правління колгоспу, щоп’ятниці. Онисько з вуйком хоч були людьми і не вельми грамотними, знали толк у світовій політиці не згірш листоноші Теліги. Філософи від життя, за пляшкою, з такою запопадливістю переказували один одному почуті новини, що під північ Онисько уже мирно сопів на столі. Теліга сприймав дівчину-трактористку із плаката за Марту Четвертакову, котру кілька місяців тому за постійне самогоноваріння місцеві власті «преміювали» на рік путівкою в місця тихі, спокійні, журливі.

— Марто!? — щиро дивувався сторож, — хіба ви вже повернулись?

І, не даючи жінці сказати слова, суворо заперечував рукою.

— Знаю, знаю, винен вам за той рік тричятку і за сей п’ятначіть.

Вуйко тим часом тихенько виймав з кишені Ониська ключі, виходив зі сторожки, відчиняв зал засідань, вмикав світло. Піднявшись на трибуну, могутнім голосом починав:

Тут вуйко довго тягнув, шукаючи подальших слів, а потім, махнувши відчайно рукою, в серцях випалював:

— Най’ го Телігова паморока забирає.

І потиху наспівуючи той перший куплет, дибав через грунь додому. Тітка, зачувши, як серед ночі вуйко розквітчує терен, сердито спльовувала з ліжка і мовила про себе:

— А бодай мороз тебе спалив із тим терном.

І ось вуйко лежить на ослоні. Спокійний, лагідний, усміхнений, немов подорожній, який пройшов усі дороги світу і присів спочити наприкінці останньої. Мороз дійсно щедро посипав йому скроні.

…Людей на дворі ставало все більше. Батько з братами вуйка вже почали виносити труну з хати. Тричі поклонили нею на порозі і рушили до столу, що стояв уже накритий посеред подвір’я.

Досі над світом стояло безвітря і тиша. Але ледь брати рушили із труною до столу, як до села почали збиратися вітри. Вони прилітали із пустель, морів і океанів, із країн вічних снігів і лісів, із закіптюжених вулиць великих міст і чистих степів. Не запрошені ніким на похорони, вони з’юрмились довкола села і тужними голосами відправляли свою поминальну у березовому лісі, що знімався над східною околицею. Голова сільради уже почав громадську панахиду, коли біля хвіртки я побачив Іванчову Магдалину. За цю трагічну добу жінка аж зсохла. Ясні очі, у яких вічно танцювали веселі бісики, геть пригасли. Обличчя зжовкло, видовжилось, і я вперше побачив, як рясно зійшли зморшки на Магдалининому чолі. Хвіртка, мов удар по щоці, глухо ляснула за Іванчулею, і сотні людських поглядів упали їй під ноги. Магдалина злякано зупинилась. Кинула на себе тремтячий хрест і по тих поглядах непевно рушила до труни. І вже перед самим столом на одному з них вона посковзнулася і ледь по впала. Це був погляд тітки — холодний, як нагострений лід, пекучий, як жало. Він ладен був вирвати з грудей Магдалини серце і перед усіма спопелити його на долоні. Але люди позбирали свої очі від Магдалини і знову заслухались прощальною промовою голови сільради. Ніхто не помітив, як Магдалина підійшла близько до труни і заплакала. Плакала вона тихо і безутішно. І раптом велетенська сльоза, що випливла із самого серця, затремтіла на її повіках і упала на стіл. І тут труна несподівано гойднулася, тихо знялася зі столу і попливла на тій сльозі під голосіння всесвітніх вітрів на кладовище.