Дмитро Кешеля: Колиска сонця

Озветься, бувало, у хліві під ранок корова, схопиться притьмом, аби отави вкосити. Потягнеться за сорочку, а руки ніби в прірву полетіли і аж тоді згадає, опустить безпомічно обрубки. І так щодня. З роками біль притлумився. І не сидіти ж чоловікові і словами горобців годувати. Попросився знову у колгосп. Призначили старшим чередарем. І, здавалося, змиритися б з усім — на паслі тиша, спокій, молодші пастухи весь час худобу пильнують, а Ількові тільки наглядати, аби все до ладу було. І хотів би змиритися чоловік, та от руки ніяк не можуть заспокоїтись, особливо, коли починається весняна ораниця. Відчує Ілько запах свіжозораної землі, і тоді здається, що руки в плечах починають кричати, немов птахи у клітках, пориваючись до плуга, до зерна. І тоді такий біль в обрубках, немов руки наново починають виростати.

А зараз осінь. Як сон дитини, стоїть тиха жовтнева днина. Обабіч пасовиська на полуденному сонці вигрівають плечі змерзлі за ніч груші, то запливуть, то знову виринуть на коловиді із голубого марева ліси, якийсь неземний спокій у цьому осінньому світі. Навіть череда, наскубавшись трави, зупиниться і довго-довго дивиться у замріяну далечінь. Ілько піднявся із валуна, що ніби приповз у спразі до самого потоку, і здивовано застиг…

Через пасовисько до нього ішов чоловік. Густа, чорна борода ховала майже все обличчя і тільки очі — розумні, проникливі — дивилися якось зачудовано, ніби чоловік вперше з невідомих світів зійшов сюди, на землю.

— Щастя-гаразду вам, — побажав щиро незнайомий, опустивши біля валуна дерев’яну валізку.

— Вам теж, — ніяково відповів Ілько.

— Красна днина!

— А як же, красна. Літо бабине кінчається, це вже останні золоті дні.

Незнайомий сів на валун, витяг сигарети і простягнув Ількові. Ількові плечі здригнулися, з якоюсь виною глянув на чорнобородого і відвів очі. Незнайомий вражено подивився на Ілька і тільки тепер помітив, що його рукави напівпорожні.

— Вибачте, — перепросив тихо.

Ілько усміхнувся сумовито.

Незнайомий розгублено помовчав. Потім тяжко зітхнув, піднявся, підійшов зовсім близько до Ілька і сказав:

— Я художник. Хочете, я… я поверну вам руки. Я намалюю вас із ними.

Це було так несподівано, що Ілько зовсім зніяковів. Стенув плечима:

— Як маєте дяку, то нехай. Мені все’дно худобу пильнувати. Та й ви можете побути тут, під вечір птахи пролітатимуть. Кожного року цієї днини летять через пасло у вирій. То дуже гарно, не пошкодуєте.

Але художник уже не слухав його слів. Швидко розчинив дерев’яну валізку, взяв до рук пензля і почав малювати.

Ілько неспогадано схопився із валуна, підійшов до мольберта.

— Чуєте, — прошепотів таємниче, — а змалюйте мене, що іду за плугом, най я орю. І птахів змалюйте наді мною.

— Поки що сядьте, — порадив художник.

Ілько важко опустився на валун.

— …І птахи най будуть зі мною, — сказав тихо про себе.

Ілько спізнався із бузьком і його зграєю багато весен тому. Зима перед тим була тяжка снігами, і худобу вигнали на пашу, ледь перші теплі дощі виманили із землі травичку. Ілько тої днини сидів собі на звичному валуні і, пригрітий сонцем, було задрімав. Коли раптом десь за рікою тривожно заголосило. Спершу думав, що хтось необачно зірвався з кручі у хвилі і благає на поміч. Хотів бігти, аж тут пташиний ключ, гелгочучи, летить на нього.

Птахи закружляли над пасовиськом і почали парами опускатися донизу, а один красень-лелека сів просто Ількові до ніг і весело сказав:

— Здоров був, чоловіче! Як тут земля наша?..

— Та, в гаразді. От тільки зима тяжка була. Все сіно худоба з’їла…

Бузьок знову щось хотів запитати, але глянувши на Ількові обрубки, посмутнів.

— Важко тобі, неборе, чи правда? — співчуваючи запитав птах.

— Мені, добрий бузьку, не так. А от матері дуже тяжко. Який то чоловік у газдівстві, коли і дров не врубає.

Щовесни відтоді зустрічав Ілько птиць. Звикли і вони до нього. Коли одлітали у вирій, подовгу кружляли над ним, наче не хотіли покидати пасовисько, на якому, немов ватаг вітрів, самотньо сидів на валуні Ілько.

Однак щорік бузьків ставало менше. Десь на їхніх шляхах ішли війни, і люди, полюючи за літаками, не оминали і птахів. І тепер щоосені, збираючи своїх братів у далеку дорогу, бусьок ставав печальним — звідкіля йому було знати, хто із зграї більше не повернеться сюди. А цієї весни птах прилетів останнім у ключі. Довго кружляв над Ільком. Не міг ніяк опуститися на землю, а коли, врешті, сів, ледь втримався крилами, аби не впасти. Потім, накульгуючи, підійшов до Ілька, вклонився до ніг і сумно зазирнув у вічі.

Читать дальше