Дмитро Кешеля - Колиска сонця

— Ось і відлітав я, Ільку, своє.

— То втома твоя говорить, — заперечив Ілько.

Птах скрушно похитав головою.

— Раде би тіло літати, та серце для нього уже заважке.

— Ти, певне, бузьку, кажу тобі ще раз, стомився дорогою, тому і думками плутаєшся.

Птах задумливо й мудро усміхнувся.

— Не знаю, Ільку, кому з нас простіше: вам — людям, чи нам, птахам. Ви, люди, усім своїм єством належите землі. А ми розділені між нею і небом. Крила належать небу, а серце, як і ваше, — землі. От і проситься воно уже з-під моїх крил.

Біля потоку голосно загомоніли птахи. Бузьок глянув у їх бік і сказав:

— Мені пора!

Тривожно трублячи, зграя піднялася.

— Будь щасливим, Ільку, — сказав птах.

— Я тебе чекаю, бузьку, восени, — крикнув навздогін Ілько.

Але птах уже не чув його слів.

Зграя тривожно колувала над пасовищем.

А птах підіймався все вище і вище. І коли став уже лишень білою краплею у небі, палаючою зорею полетів до землі.

…Художник поманив Ілька до мольберта. Якийсь острах здавив Ількові все тіло — кілька хвиль навіть не міг поворухнутися. Вставав і боявся, що земля перекинеться з ним… «Якими стали його руки за ці літа, чи впізнає їх».

Ступав обачно, наче знову йшов за плугом у Мовзерці, знаючи, що земля начинена смертю. Лишився один крок. І все ж осилив його, глянув на полотно і задавнено заболіли колишні долоні. Він побачив себе на полотні: щасливим, іде широким полем, тримаючи в руках чепіги… І довкола радісно гомонять птахи, і виграють м’язами коні, і весело парують скиби за орачем. Та тільки руки якісь у Ілька чужі, мертві… Скільки літ минуло, а Ілько пам’ятає свій кожен перст до найменшої подряпинки. Аби мільйони рук знялися тут, над пасовищем, Ілько упізнав би свої нароблені, мозолясті. А це були чужі, красиві і водночас безликі руки. Ними він би ніколи плуга не втримав.

Художник пильно дивився на Ілька.

— Я бачу, — мовив Ілько, — ви великий художник. Тільки от руки на картині не мої. Я їх зовсім не відчуваю. І немає, напевне, у світі майстра, аби намалював щастя — вернув мені руки.

На тому слові подивились один одному у вічі — дві душі злились воєдино. І біль один на двох. Художник підійшов до картини, якусь мить постояв перед нею і спокійно зібгав. Затим почав рвати — швидко, нервово. Клапті сипались до ніг і, підхоплені легким подувом вітру, барвистими метеликами кружляли над пасовиськом. А художник дивився їм услід і раптом обличчя його осяялось. Взяв за плече Ілька і вказав на осінній обрій, який, знявшись на пташині крила, летів із гір прямо на них. Ілько з тривогою вів очима за ключем. Знайому зграю, розтинаючи пругкими крилами небесний спокій, вів молодий вожак. Птахи летіли рядочком один за одним. «Хоч би залишили між собою трохи місця у пам’ять про свого колишнього ведучого», — подумав з гіркотою Ілько. Але зграя, суворо дотримуючись дистанції, летіла рівним шнурочком за своїм новим вожаком.

Вуйко помер нагло — всього за два дні до Першотравня. Прокинувся чоловік уранці, як завсігди, веселий: облаяв на чім світ стоїть колгоспного сторожа Ониська і листоношу Телігу, з якими до півночі бесідували про світові новини, сягнув кілька разів мене по спині ремнем, бо дров не заніс у хату звечора, кинув у тітку мискою із пересоленою квасолею, але не втрапив. І це його вельми засмутило. Потім сів на ліжко, вийняв з-під стола чоботи. Хутко натягнув лівий, взявся за правий і тут…

— Гей гоп! — сказало серце, — приїхали!

Вуйко спершу було хотів його уйняти: мовляв, давай ще сьогодні потягнемо. Магдалині ж дров обіцяв для печі нарізати — хліб завтра жінці пекти.

Але серце його було занадто дратівливе. І гордий вуйко, звичайно, не став далі принижувати своєї гідності. Наче птах, зойкнув тихо і повільно зсунувся долі.

Аби не затьмарити людям радісного Першотравневого свята, тітка і «духовні» брати вуйка вирішили хоронити небіжчика наступного дня.

…Ранок той обіцяв красну днину. Сонце зійшло веселе, але, зазирнувши крадькома у тітчину хату і побачивши на столі упокоєного вуйка, присіло на плечі Данкулиної сливи — та аж застогнала від такого тягаря — і довго не могло у своїй журбі рушити з місця. (Потім цілий день, немов п’яне, сонце буде блукати по всьому небу і ніяк не зможе зайти. Люди ще довго розповідатимуть, що це була найдовша днина на землі).

Першим у двір прибули Онисько і Теліга. Поскладавши на грудях руки, з похиленими головами зайшли до хати і у великій печалі зупинилися перед столом. Руки Ониська дрібно тремтіли, а очі — великі, круглі — стали од горя такими маленькими, запухлими, ніби сторож тиждень пас на весняному лузі бджілок. Навіть високе залисувате чоло — єдине, що вказувало на неабиякий розум цієї всіма шанованої людини — і те зморщилось, як спечене яблуко. Теліга весь час чомусь плямкав губами і ліве плече його час од часу нервово сіпалось. Весь вигляд «духовних» братів виказував, що обом вельми зло на душі після вчорашнього.