Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Колись цей пакунок дав мені мій дідусь, — віддихавшись, мовив Петро Степанович. — Він сказав, що це щось дуже важливе і може коли-небудь мені знадобитись. Але… мені було якось не до того, самі розумієте, а потім я й узагалі забув про це. Та той твій, Любочко, сон… він мені не давав спокою. Я все думав, думав… І раптом мене осяяло! Дістав, погортав — і відразу збагнув, що це пов’язано з тією вашою історією.

Він простягнув пакунок Любомирові. Той узяв його до рук і, розгорнувши, завмер.

— Господи, це ж рукопис Степана!!! — видихнув, обережно гортаючи старі, пожовклі від часу аркуші паперу, списані акуратним почерком. Здавалось, вони обпікали йому руки.

На титульній сторінці — старанно виведена чорнилом назва початого твору:

« На споді пам’яті »

Вони з Любкою вражено перезирнулись: цю назву якось зронив у розмові Любомир. Як відчував…

— Який красивий почерк! Я впізнаю його! — Любка захоплено дивилась на рівні рядочки, залишені чорнильним пером.

— Це просто вражаюча знахідка! Дідусю, дякуємо вам! — додав Любомир, усе ще не відриваючи погляду від вмісту пакунка. Чого лиш там не було: і вирізки з тодішніх газет, і світлини старого Львова, Полтви, нотатки, та головне — початок роману, який так прагнув написати Степан. — Я навіть не сподівався, що щось подібне могло лишитись із тих часів…

Петро Степанович задоволено всміхнувся.

— Відчував, що вам сподобається моя знахідка. Тому й поспішив відразу прийти, не хотів чекати до завтра.

— О… — раптом видихнула Любка. — Та це ж фото Степана!

Вона взяла до рук пожовклу світлину, з якої усміхався темноокий красень із правильними рисами обличчя й витким темним волоссям. У руках він стискав капелюха.

— Його очі… Господи, глянь лишень у його очі! Любчику, вони твої, твої! І погляд твій, такий проникливий і глибокий! Як тільки таке можливо?!

Любомир дивився на світлину, і в грудях защеміло… Так… Життя — це суцільне диво. Щодня воно приголомшує несподіванками, розкриває нові таємниці й доводить: МОЖЛИВО ВСЕ!

…Сліпучі сонячні промені заливали просторий кабінет УЗД жіночої консультації. Любка лягла на застелений клейонкою лежак і здригнулась від холодного гелю, котрий лікарка в білосніжному халаті налила на її оголений живіт і заковзала по ньому чимсь холодним. Добре, що коханий поряд — сидить на стільці, поруч із лежаком, і міцно тримає її руку, посміхається лагідно, в очах — хвилювання. Він так непокоїться за неї, аж серце її від цього стискається. Але так приємно… Так приємно відчувати його турботу, ніжність і відданість.

— Ось ручка… ще одна ручка… ніжки… — неспішно промовляла лікарка, уважно дивлячись на екран. — Ось голівка… Сердечко… Бачите? Бачите, як воно б’ється? — кивнула вона Любомирові, котрий теж пильно дивився у екран, час від часу зиркаючи на Любку. — Все в порядку, воно здорове. Це… хлопчик. Ось вам і доказ, дивіться, — посміхнулась вона.

Любомир стиснув міцніше Любчину руку, радісно всміхнувшись.

— А ось тут у нас… ще одне… здорове сердечко! — повідомила лікарка. — Це… теж хлопчик! У вас двоє здорових хлопчиків! Вітаю!

Вони вийшли з кабінету, бережно тримаючи в руці роздруківку — перше фото їхніх синочків. Любка дивилась на Любомира, і хвиля запаморочливого тепла розтікалась усередині. Подумати лишень: у ній зараз б’ється цілих три серця — її власне і двох їхніх діток! Неймовірно! А поряд… поряд б’ється четверте — палке серце її коханого чоловіка. Про що ще можна мріяти?..

…Любка відставила порожню чашку з-під кави на підвіконня і замислено глянула у вікно, за котрим уже завзято малювала своїми сліпучо-золотистими фарбами осінь: вона справді вагітна чи знов була під владою видіння?..

Слухай… ти чуєш Рондо? Осіннє Рондо місячної ночі. А ось і нічна вуличка… Ти бачиш? На небі красується місяць уповні… сяйво ліхтаря ледь освічує мокру від дощу бруківку… під ліхтарем — Він і Вона… Отже, Вона виплуталась?.. Виходить, що так. Вона ж сильна… А… звідки ж у неї сила — це лише слабка жінка?.. О, так сила — в Душі, а не тілі, хіба не ясно?.. А як же та незвідана химера, що з нею? Вона існує?.. Від неї нікуди не дітися, на жаль, але… не така вона вже й сильна, як удає із себе. Зачаїлася десь у своєму мороці в очікуванні нової жертви… То… химера вже не зачепить Їх?.. Їх — ні. У них тепер імунітет… А що воно таке — імунітет?.. Узагалі-то, по-різному, але їхній імунітет — то є Любов, то їхнє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда?..