Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Уже дві години по тому Любомир із Любкою пили трав’яний чай із медовим пляцком у затишній вітальні Петра Степановича.

— Ви мене вразили, мої хороші. Дуже вже дивний сон тобі, Любочко, наснився, — мовив дідусь, уважно вислухавши їхню розповідь. — Що я вам можу сказати… Мій батько був Степаном, але це точно був не ваш Степан: по роках не сходиться. Мого діда звали Іваном, а прадіда — Павлом.

— Може, в когось із них — у діда чи прадіда — міг бути брат Степан? — з надією спитав Любомир.

Петро Степанович замислився.

— У діда начебто був старший брат. Але імені його я й не знаю, він помер, коли мій дід був ще зовсім маленьким. А я чомусь і не розпитував його про це — нема людини, та й нема, а чого і що… Зараз би розпитав, та нема в кого…

— По роках начебто сходиться, — мовив Любомир.

— …а ваш дідусь міг назвати свого сина Степаном на честь брата! — припустила Любка. — Так, той загадковий брат вашого дідуся міг бути нашим Степаном! А отже, він таки загинув молодим… — сумно схилила голову.

— Не засмучуйся, люба, — обійняв її за плечі Любомир. — Ми мусимо поговорити з твоєю бабусею про ваших предків — хтозна, що вона нам розповість.

— Хтозна.

Вони слухали дідусеві розповіді про Полтву, про старий Львів, який стільки всілякого пережив на своєму багатолітньому віку. Разом роздивлялись світлини, яких у Петра Степановича було чимало.

— Просто вражаюче, які ж схожі між собою чоловіки Савицькі! — зауважив Любомир, розглядаючи знімок, на якому були маленький Петро Степанович зі своїм батьком.

— І дуже вже нагадують мені Степана… — додала Любка й стисла руку коханого.

Того ж дня, по обіді, вони сиділи в купе потяга, що мав доставити їх до рідного Любчиного села. За вікном мерехтіли мальовничі квітучі пейзажі: весна у всій своїй красі!

— У цю пору, рік тому, цим самим потягом я їхала до Львова… — задумливо мовила Любка, дивлячись у вікно. — Тоді я вперше зазирнула у твої очі й теж ожила, мов та весна… Твої очі… чому вони такі глибокі? — Вона подивилась коханому у вічі, і тепло, що точилось із них, розлилось в її душі.

— Коли любиш, то наскрізь бачиш душу коханої людини, відчуваєш її кожною клітинкою свого тіла, кожною шпариною власної душі. — Він потиснув її руку. — І чим міцніші почуття — тим глибше можна зазирнути у вічі…

— На все у тебе є відповідь, — усміхнулась Любка й лукаво додала: — тоді скажи мені, чому ми не зустрілись раніше? Чому чекали стільки часу?

— Я вважаю, що насправді ми не чекали, — задумливо мовив Любомир. — Увесь цей тривалий час наші душі линули назустріч одна одній. Та… хтось був дуже проти того, щоб вони поєднались, і цей шлях розтягнувся на століття. Досі не можу збагнути, хто була та стара жінка зі снів — якесь суцільне втілення зла… Здається, її тінь промайнула в одному з моїх сновидінь. Я впевнений, що наше кохання перебороло її лихі наміри і завдяки цьому протистоянню лиш загартувалося й зміцніло. Ти помітила, що, коли ми з тобою разом, вона не з’являється?

— Виходить, вона боїться наших почуттів?!

— Так! Отже, тепер нам нема чого боятися. Ми через стільки пройшли… І головне, ми — разом. Тепер я можу впевнено сказати: ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!

Тримаючись за руки, вони йшли ґрунтовою дорогою, що вела від залізничного вокзалу до вулички на самісінькій окраїні села, де жила Любчина бабуся. В пишних квітучих садках, залитих сріблястим місячним сяйвом, втонули невеличкі хатини; у пізній вечірній тиші чулись лиш гармонійне цвірчання нічних мешканців і поодинокий насторожений гавкіт собак.

Бабуся зустріла їх радісно-схвильованим зойканням:

— Любочко, ти приїхала! Ой, ґвалт! А чого ж не попередила, що приїдеш? Ще й з гостем! — оцінювально окинула поглядом Любомира, схвально всміхнулась Любці: сподобався! — Я би підготувалась, як слід, пиріжків спекла.

— Бабусю, люба моя, заспокойся. Завтра ми напечемо пиріжків обов’язково! — обійняла стареньку й поцілувала зморшкувату щоку. — Любчику, ти не уявляєш, які смачнючі пиріжки пече моя бабуся! Бабусю… це — мій Любчик. Мій коханий Любчик, — виправилась, стискаючи його руку.

— Ось ти який, — мовила та. — Бережи її, Любчику, бережи мою Любочку…

— Так, бабусю, буду берегти. Присягаю! — Він пригорнув до себе кохану, котра аж світилася від щастя.

— Бабусю, не хвилюйся за мене, поряд з ним я щаслива…

Повечеряли молоком і запашним медом, котрий намащували на скибки хрусткого білого хліба. Любка дивилась на бабусю, і щось таке до болю схоже проглядалося в її рисах обличчя від нянечки, котру вона пам’ятала зі свого сну. Такі ж добрі, лагідні очі, таке ж тонке обличчя, рівний ніс, зачіска. І теж пахнула молоком…