Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Коханий… Ти тут?

— Мила моя, ось же я! Ну ж бо, заспокойся, — ніжно мовив, погладжуючи її волосся. — Все минулось.

Недовірливо й розгублено вдивлялась вона в Любомирове обличчя.

— Та ось же я, люба моя, кохана, все гаразд! — Він міцно стис її в обіймах.

— О-о-о… — застогнала вона.

Любомир відгорнув з її обличчя волосся й ніжно поцілував у вуста.

— Ну, тепер віриш? Кохана моя, Любочко, все гаразд!

Любка поволі приходила до тями.

— Господи, ти справді тут… — врешті полегшено зітхнула вона. — О, мій любий… Якби ж ти тільки знав, що я пережила тепер… Якби ж ти тільки знав… — пролепетала, вражено мотаючи головою.

Вони сіли на диван. Широко розплющеними очима дивилася Любка на коханого, втім, здавалось, була все ще не тут, не в цій кімнаті, а десь далеко-далеко звідси…

— Знаєш, для мене зараз стало все таким зрозумілим. Ну, майже все, — задумливо мовила вона. — Щойно, за якихось пару годин, я прожила значний шмат чийогось життя. І… ти лиш не думай, що я божевільна, але… мені здається, що то було моє життя. Моє, але колишнє, не теперішнє, розумієш?

Любомир уважно слухав Любку.

— Розкажи мені, — тихо мовив він.

— Я спробую. Пам’ятаєш, я розповідала тобі про дежавю, які мене спантеличували?

— Звісно пам’ятаю! — кивнув Любомир.

— Так ось, деякі з них я знову пережила цієї ночі. Але тепер, за цей короткий час, усі ті заплутані і незбагненні уривки, мов пазли, склались у єдине ціле.

І Любка повідала. Повідала, як польська графиня Софія покохала простого парубка Степана, як жорстоко розлучила їх доля, як блукала вона на межі реальності і безумства в пошуках коханого; про всі ті біль, відчай і страждання знедоленої Софії, у життя якої занурилась щойно.

— Це було так моторошно і вражаюче… Я була цією Софією! Я все це пережила на собі! І, знаєш… — Любка пильно подивилась Любомирові у вічі, — Степан, якого кохала графиня… то був ти. Я впевнена, що душі Степана і Софії — то є наші з тобою душі, які довго шукали одна одну і за допомогою якихось невідомих, вищих сил нарешті зустрілись і поєднались. Я щиро вірю в це. Вірю в долю, в зумовленість, і головне — в те єдине, справжнє почуття, що надихає, що здатне перевернути світ, заради якого людина готова пройти крізь пекло. Звісно, мій шлях у пошуках тебе, твого Кохання не можна порівнювати з тим жахом, крізь який пройшла Софія. Але якщо то справді ми , то ми таки побували у справжньому пеклі… — Вона, здригнувшись, стихла.

Любомир вражено дивився на жінку.

— Кохана… — прошепотів він, затим міцно обійняв і притулився губами до її скроні.

— Ти віриш, що все це можливо? — спиталась Любка. — Чи то лиш черговий моторошний сон, просто надто реалістичний, щоб бути звичайним?

— Чи вірю я, що кохання Степана і Софії настільки сильне, що їхні душі, розлучившись тоді, поєднались зараз у наших тілах? Безумовно! Знаєш, мені теж снились дивні сни, яким я не міг знайти пояснення. А тепер, після твоєї розповіді, все стало на свої місця. Зрештою, це пояснює, чому ми зустрілись спершу в снах, а лиш потім у реальності. Все тому, що наші душі вже були рідними давно-давно. Яке це дивне відчуття… адже я дійсно в снах пережив деякі моменти з життя Степана. І його почуття, його вчинки, що були у твоєму сні, мені такі близькі… аж надто близькі.

Любка замислилась.

— Думаю, треба розпитати Петра Степановича: я впевнена, що Степан Савицький був твоїм далеким родичем. Може, вдасться щось дізнатися? Знаєш, я писала статтю про твого дідуся, ще взимку. Він мені розповідав про прокляття роду Савицьких. Звісно, то були його припущення, адже такого стверджувати не можна, лиш припускати. Але… дивись: у вашому роду рано помирали жінки. Чому? Та й автомобільна катастрофа, у якій усі загинули. Якось дуже багато нещасть у вашій родині. Може з цим пов’язана загадкова історія Софії і Степана?

— Полтву ховали в кінці дев’ятнадцятого століття, отже, події в твоєму сні відбувалися саме тоді. Тому… Степан міг бути моїм прапрадідом. Ґм. Я впевнений, дідусь проллє світло якщо не на всі події, то хоча би на деякі з них.

Тим часом світанок зазирнув у кімнату першим сонячним промінцем. На щастя, то була субота й не потрібно було поспішати на роботу. Любка скинула з плечей плед і рішуче постановила:

— Я печу пляцок, і ми негайно їдемо до дідуся! Мені так кортить почути, що він скаже! І головне, ми з тобою не знаємо фіналу їхньої історії! Мій сон обірвався, коли Степан кинувся рятувати Софію в бурхливу Полтву. Хтозна, а може, їм вдалось урятуватися?