Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Ця вузенька вуличка була, як завше, безлюдною. Любомир став під ліхтарем і задумливо схилив голову. Він згадував сьогоднішню ніч, проведену із коханою. Вона наповнила його душу спокоєм, ніжністю і щемливим трепетом водночас.

Ця вуличка… Чому саме сюди привели їх сни? Що в ній такого особливого? Та й узагалі, їхня неймовірна зустріч, кохання й переконливе відчуття, ніби вони знають одне одного все життя… Все це було якось надміру фантастично, нереально. Цьому мусить бути якесь логічне пояснення. Але яке?

Ось і вона! Любомир захоплено дивився, як кохана прямує вуличкою. Як же їй личить зелений колір! На мить з пам’яті зринула картинка: він уже бачив ЇЇ в цій сукні! Чекав на НЕЇ тут! Але не у снах. А коли ж?..

Цей вечір п’ятниці був не таким, як усі попередні. Повечерявши у кнайпі й трохи прогулявшись старим містом, поїхали до Любки: розлучатися було несила, тож потреба у наймі квартири минула. Зібравши речі, сіли в таксі. Вона схилила голову: сумно лишати помешкання, котре за цей рік стало для неї таким рідним. Утім, зараз перегортається дописана сторінка першого розділу її нового життя і розпочинається наступний — довгоочікуваний, омріяний і такий жаданий… Любка впевнена: він буде щасливим. Глянула коханому у вічі й усміхнулась, віднайшовши в його очах відповіді на всі питання.

Розпаковувати речі не хотілось. Любка приготувала какао, розлила в чашки й вмостилася на дивані поряд із Любчиком. Розгорнули товстенний фотоальбом, котрий Любомир дістав із шафи.

— Цікаво, яким ти був у дитинстві, — сьорбнувши з чашки, задумливо мовила Любка і схилилась над дещо затертими по краях сторінками альбому.

На перших чорно-білих світлинах в маленькому хлопчику вона впізнала Любомира. Великими оченятами дивився він у об’єктив. І в погляді цьому не відчувалося дитячості — здавалось, то був погляд дорослого мужчини, що цілив у самісіньку душу.

— Який ти дивовижний на цих фото! — вражено мовила Любка. — Схожий на маленького чоловічка, зовсім не на дитину…

Раптом її очі заокруглилися. Вона відставила чашку.

— Хто це?! — спитала, дивлячись на двох чорнявих хлопчиків-близняток.

— Один із них — мій батько, — сумно відповів Любомир, відвівши погляд униз. — На жаль, я його не знав. Він загинув, коли я ще не народився.

— Твій батько! Боже. Це… це просто неймовірно!!! — видихнула жінка. — Як його звуть?

— Павлом. А що? Що з тобою, люба?

— Скажи, Любчику, де зараз твій дідусь, по батькові, я маю на увазі?

— А чому ти питаєшся? Його я теж не знав.

— Розкажи мені, будь ласка, що ти знаєш про свого батька! — Любка відклала альбом убік, лишивши в руках світлину.

— Так сталось, що мої батьки не були одружені, коли мама завагітніла мною. Вони збирались усе розповісти своїм батькам, хотіли побратися, але… не встигли, — тяжко зітхнув він. — Мій батько з братом, його дружиною і маленьким сином їхали машиною до моря, а мама збиралась приїхати потягом два дні по тому — її відпустка починалася трохи пізніше. Після того відпочинку вони збирались усе розповісти батькам, але… так нічого й не сталось. Автомобіль розбився… вони всі загинули… — голос Любомира здригнувся. — Якби мама їхала разом з ними, то і мене би не було на цьому світі. Вони й хотіли її зачекати, та вона наполягла, щоб їхали без неї.

— Любий мій… любий мій Любчику… мені так шкода… — Любка обійняла його за плечі. — Але, послухай, в мене є чудова новина: у тебе є дідусь! Ти чуєш? Я знаю твого дідуся!

Любомир здивовано подивився на жінку.

— Як? Нічого не розумію…

— Це точно він, кажу ж тобі! Таку саму світлину я бачила у нього, це його сини! Він живе у моєму дворі, в будинку навпроти, я познайомилася з ним ще осінню. Він такий чудовий у тебе! Але такий самотній… Ми мусимо негайно до нього поїхати!

— О-о-о… — видихнув Любомир. — А чому ж… чому ж мама мені про нього не сказала? Вона обмовилась, що з батькової родини нікого немає. Нічого не розумію.

— Ходімо до нього швидше! Яка радість чекає його! А він усе бідкався, для чого живе на цьому світі, коли всі з нього вже пішли. А в нього є ти!!! Ходімо, поки не дуже пізно! — Любка зірвалася з дивану й побігла в коридор. Любомир поспішив за нею.

Вони швидко дістались дворика.

— Ось його балкон! — показала Любка.

Любомир глянув угору, і очі його наповнилися слізьми.

— Любочко, ти не уявляєш, скільки щастя мені даруєш! — Він зупинився на хвильку й глянув їй у вічі. — І я не лише про дідуся… а взагалі… Ти — моє суцільне щастя!