Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Він міцно пригорнув її до себе й непомітно змахнув сльози, що нестримно покотились обличчям.

— Мій хороший, тримайся!.. Ходімо ж до нього! — стиснула його руку, і вони миттю ускочили в під’їзд.

Підійнявшись, Любка нетерпляче натиснула кнопку дзвінка.

— Хто там? — за хвилину почули вони тихий голос дідуся.

— Петре Степановичу, то я, Люба!

Двері відчинилися, і на порозі постав розгублений дідусь, здивовано, проте радо дивлячись на пізніх гостей.

— Доброго вечора вам, Петре Степановичу! — привітався Любомир, стиснувши Любчину руку й уважно дивлячись на дідуся.

— Доброго вечора, молоді люди! — широко всміхнувся він. — Проходьте, прошу!

— Вибачте, що так пізно, — мовила Любка. — Але ми мусили побачити вас сьогодні.

Вони увійшли до квартири.

— Сідайте. Я приготую чай, — мовив він.

— Ні-ні, ви сідайте, дідусю, — заперечила жінка. — Я сама приготую.

Вона швидко поставила чайник на конфорку й запалила газ. Петро Степанович із Любомиром сіли за стіл.

— Петре Степановичу, — обережно почала Любка, — я мушу вам сказати щось важливе. Але ви не хвилюйтеся, гаразд? Дуже гарна новина для вас є!

Дідусь глянув на Любку, примруживши очі.

— Що ти ще там придумала? — спитав і перевів свій погляд на Любомира. — Ото вже витівниця! Славна дівчина, — підморгнув він йому.

— Так, я знаю, — посміхнувся Любомир. — Вона — просто диво!

— Та годі вам мене вихваляти! Петре Степановичу… ви якось казали мені, що вам немає заради кого жити на цьому світі.

Дідусь вмить спохмурнів і схилив голову.

— Так ось що я вам скажу: вам є заради кого жити! У вас є онук!

Обличчя Петра Степановича здригнулось. Він з недовірою подивився на Любку і перевів свій погляд на Любомира.

— Це ваш онук, Петре Степановичу! Це — ваш внук Любомир!

— Онучко, що ти кажеш… — Він спантеличено замотав головою і, здавалось, ледь стримувався. — Як?!!

— Любчику, ну скажи ж!

— Дідусю, це дивно… але я сам щойно про це довідався, завдяки Любочці… Мій батько — Павло Петрович Савицький. — Він теж ледве стримував хвилювання.

— О-о-о… — застогнав дідусь. Руки його затремтіли. — Господи…

— Не хвилюйтеся, прошу вас! — Любка поклала руку на дідусеве плече.

Любомир підвівся й підійшов до старенького. Схилившись, міцно обійняв його за плечі.

— Простіть мені, що не знав вас раніше… Простіть… — мовив він, усе ж змахнувши зі щоки сльозу. — Мама чомусь нічого не розповіла про вас. Вони з батьком збирались побратися, але не встигли… Можливо, вона просто побоялась звернутися до вас. Я не виправдовую її, бо через це я не знав вас! Але… намагатимусь зрозуміти. Усе ж у ті роки, в її становищі… мабуть, це було проблематично…

То був теплий, ностальгічно-хвилюючий вечір спогадів і відвертих розмов. Душа Любомира розривалася від почуттів. Стільки років він не знав близьку йому людину, котрої так потребував! Він не знав батьківської любові, але дідусева могла певною мірою компенсувати її відсутність. Чому ж так дивно склалась доля? Він багато дізнався про свого батька. Багато нового, такого, про що не знала його матір. Це було так зворушливо й боляче водночас… Він немов доторкнувся до життя рідної людини, відчув його. У дідусевих розповідях про батька впізнавав себе; виявилось, у них було багато спільного.

Було вже пізно, коли схвильовані й щасливі ускочили чи не в останню маршрутку й поїхали додому. Ледве поснули, обійнявшись…

Мертву нічну тишу різко порушив пронизливий моторошний крик. Любка з жахом зіскочила з ліжка і стисла скроні, які аж зсудомило від болю, і аж тоді збагнула, що то був її крик. «Де… де ти, коханий?» — промайнуло в думках. Роззирнулась довкола, утім, перед очима була лиш густа темінь.

— Де ти, коханий? — схлипнула вона.

— Люба моя, що з тобою? — підхопившись, стривожено спитав Любомир.

Любка напружено вдивлялась у пітьму.

— Темно… Як же темно…

Напомацки підійшла до вікна й відслонила гардини, проте тьмяне сяйво з вулиці не допомогло їй.

— Темно… — вторила вона.

— Кохана, що трапилось? Поганий сон? — Любомир увімкнув світильник. — Ходи до мене! Яка ж ти холодна… Я тебе зараз зігрію. — Він обійняв жінку й відчув, як тремтить її тіло. — Заспокойся, моя хороша, все вже минулось.

Він накрив її плечі пледом, утім, Любка все тремтіла й злякано роззиралась довкола. Затим подивилась на Любомира, проте в погляді її просочувалась порожнеча. Здавалось, вона не бачила його.