Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Уже звернувши у дворик, почула знайомий хриплуватий голос:

— Пізно ж ти вертаєся!

Знову якесь марення, чи що? Не вірячи своїм вухам, придивилась у напівтемряву. Та ні, мабуть-таки, то була реальність: перед нею справді стояв Василь, скоцюрбившись від морозу й жваво пританцьовуючи з ноги на ногу. Ото вже точно, як сніг на голову! Лише цього їй і не вистачало зараз…

— Ти звідки тут узявся? Як мене знайшов?!

— А шо? Думаєш, так тяжко було тебе знайти? — хмикнув він, не припиняючи кумедно тупцяти.

На якусь мить Любка замислилась і все збагнула: звісно, бабусиних рук справа! Оце вже вона дуже немудро вчинила!

— Знаєш, а я вже встигла про тебе забути. Нащо ти сюди приїхав? — спиталась якомога терплячіше.

— Як то — нашо? Схотів тебе побачити, взяв та й приїхав.

Чудово! Вагомий аргумент. Любка пішла до під’їзду. Василь мовчки рушив за нею.

— А тобі не спадало на думку, що я не хочу тебе бачити?

— Як то?

— А отак! Ти чомусь поводишся так, ніби я твоя власність, чи то винна тобі щось, чи щось обіцяла… Якщо не помиляюсь, ми з тобою все обговорили. Я — вільна людина й живу так, як мені хочеться. І повір, мені аж ніяк не хочеться зараз з’ясовувати з тобою якісь твої справи.

— Ну, колись ти теж багато чого казала, а однаково була зі мною, — зауважив чоловік.

Так. Це вже було дійсно резонне зауваження. Любка сердито брязнула ключами об тумбочку — терпіння вистачило ненадовго.

— Мало чого я тобі казала! То було давно й неправда. Все змінилось, я змінилась! Ти цього ще не второпав? До речі, ти досі не одружився? В тебе ж була «соблазнітєльна череда», чи то, вибач, черга прихильниць.

— Черга пожде, — буркнув він. — Я тебе хочу.

— А-а-а! Мене! Я ж дурна жінка! Нащо тобі така?

Василь потупив очі й почухав вказівним пальцем свого плаского носа — Любка лише тепер втямила, як же її дратує ця його звичка!

— То я зайду, чи шо? Змерз дуже, — він похукав на руки й потер ними, ніби збирався зараз щось утяти, як мінімум, гору з місця зрушити.

— Та заходь, заходь, не підпирай двері. Обігрієшся і поїдеш додому.

— А куди ж я поїду? Мій поїзд уже ту-ту…

Любка приголомшено глянула на чоловіка.

— Лишенько моє! А чому ж ти так пізно приїхав?! На що ти взагалі розраховував?

— Я тебе довго ждав, — аргументував Василь і, повісивши куртку, роззувся. — Хто тобі винуватий, шо ти так довго десь соваєшся.

— Ну, знаєш! Чекав. А якби я взагалі не повернулася додому сьогодні? Що тоді? Про це ти не подумав?

Василь тим часом оцінювально роздивлявся Любчине помешкання.

— Ну, нічо так в тебе тут! Жить можна! — схвально мовив він, ухиляючись від відповіді.

Любка поставила чайник на конфорку.

— Ти ж не збираєшся тут заночувати?

— А де ж то я маю ночувати, інтересно знати?! Шо тобі, шматок даху над головою шкода, чи шо?

Жінка глянула на нього спопеляючим поглядом.

— Ти, певно, на щось сподіваєшся, приїхавши сюди?

— Короче, менше балачки. — Василь вмостився за стіл. — Дай-но шось поїсти, я геть зголоднів.

Ось вона — «проза життя» у всій своїй красі! Мовчки приготувала чай, розігріла плов і поставила перед чоловіком.

— Не думаю, що ти тут залишишся на ніч. Їж і котись звідси.

— А ти геть нечемна дєвочка, — він підсунув до себе тарілку. — Будь зі мною нєжною, ладно?

Любка підійшла до вікна й схрестила на грудях руки. От же ж напасть яка! Це ж треба було припхатися сюди! Вона скоса глянула на чоловіка, котрий, плямкаючи, завзято наминав харч.

— Заночуєш на вокзалі, не великий пан. Там напевне мусять бути якісь кімнати відпочинку чи щось таке. Тут ти не залишишся.

— Нікуди я не збираюся йти звідси. Ніч на дворі! Ше й зима! Тобі мене не шкода? — Він скривився, аж надто штучно зобразивши на обличчі благання зглянутися над ним. Однак Любка швидко відвернулась: їй було відразливо дивитися на ці щораз нові фальшиві гримаси. Як вона узагалі могла називатися його «дівчиною»?

— Це не обговорюється. Поїв, обігрівся. Говорити нам з тобою немає про що. Давай, поки ще транспорт ходить, допивай чай і повертайся на вокзал.

— Я ж сказав, шо нікуди не піду! Переночую, а завтра ти мене проведеш! — у його голосі вже відчувались ледь помітні, але впевнені нотки роздратування: ти ба, ше здумала йому перечити ото!

— Ти геть здурів! Не змушуй мене бути грубою.

— Шо ти, шо ти! Я хочу, шоб ти була зі мною нєжною, — чоловік підвівся з-за стола та, втираючи долонею пухкі масні губи, підійшов до Любки. — Я так закучив за тобою! Поцьомкай-но мене.