Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Вечоріло. Ліхтар уже запалили, і мокра бруківка мерехтіла жовтувато-тьмяним блиском. Падав дощ. Любка повільно йшла, схиливши голову. На душі було тяжко, але вона вже змирилася з болем і свідомо несла свій тягар спокутуючої печалі й відкладати його не збиралась, хоч як нестерпно і боляче їй не було. Вона мусить…

Раптом крізь шум дощу благословенне спасіння долинуло до неї:

— Кохана!

Любка підвела голову, і хвиля щастя так несподівано її захлеснула, що вона мало не втратила рівновагу. Під ліхтарем стояв Коханий. Діставши руки з кишень плаща, він розгорнув перед нею свої обійми й лагідно всміхнувся.

Господи, дякую Тобі!!!

Ледь чуючи під ногами землю, помчала йому назустріч. Серце мало не виплигувало з грудей. Він теж рушив їй навстріч.

— Ти повернувся, мій любий! — Любка втонула в його гарячих обіймах.

Він міцно пригорнув її до себе й зазирнув у вічі. Його руки… Які вони ніжні і міцні!

— Ти поряд. Нарешті ти поряд… — прошепотів.

— Я боялась, ти більше ніколи не повернешся…

Він укрив цілунками її долоні.

— Не відпускай мою руку. Ніколи більше не відпускай мою руку, що б не сталось, обіцяєш?

— Ніколи не відпущу твою руку…

— Кохаю тебе…

— Кохаю тебе сильніше… — відповідала вона, — і ніколи не залишу тебе. Минулого разу я не встигла тобі сказати про це, пам’ятаєш? Не встигла, прости…

— Ти відпустила мою руку…

— Я не хотіла! Це все сни…

— Так… це все сни…

Любка розплющила очі. Сльози щастя застилали їх, тому вона знову їх заплющила. Яке блаженство! Яке блаженство бути поряд з НИМ! Господи, дякую тобі, що даруєш мені ці почуття! На тілі ще відчувалось тепло коханих рук, на вустах — цілунки; душа співала.

Кожна зустріч відрізнялась від попередніх, але ця була якоюсь особливою. Любка спробувала збагнути, що саме змінилось. Мабуть, почуття їхні вийшли на інший, вищий рівень. Кожне його слово, як завше, було сповнене любові, кожен його жест, погляд був наповнений теплом і ніжністю. Поряд із ним вона почувалася єдиною і неповторною. Жінка знала, що для нього вона — особлива. Але все ж щось було по-іншому. Що?..

Його запах. Вона відчувала його запах щойно. Ось що змінилось. Він був ще реальнішим. Як таке можливо? А головне — вони витримали випробування часом: їхні почуття, незважаючи на розлуку, лише зміцніли. Колись вона відпустила його руку, але тепер… тепер триматиме її міцно.

Та як же його зустріти тут, у реальності? Любка відчувала, що зустріч із кожним днем наближається, але чекати вже було несила… Якби ж вона знала про нього бодай щось, хоча б якусь дрібничку, від якої можна було б відштовхнутись і спробувати його знайти, а не просто чекати! Та ж ні… Вона не знає навіть його імені. Уві сні ж неможливо контролювати свою свідомість — все відбувається на якомусь іншому рівні. А зі снів можна було б почерпнути масу інформації! Але ж як?.. Треба приготувати каву та як слід подумати про це.

Любка відхилила гардину й примружилася: дворик було запорошено снігом, таким білим-білим, аж очі сліпило! Пухкими кучугурами лежав він на схилених вітах дерев, і птахи, час від часу сідаючи на гілля й відразу злітаючи, мабуть, від незвичної для них кількості снігу, струшували його додолу. Гілля мляво розгойдувалось від надмірної ваги, наче карусель, створюючи під собою золотисту поволоку, що мерехтіла на сонці, наче золотий пилок, яким хтось посипав зверху. Засніжені лавки були схожі на пишні білосніжні ложі. Яка ж фантастична краса — справжня казка!

Жінка всміхнулась. Так, кожна пора року чудова по-своєму, у кожній є свої родзинки, як-от ця. І хоча вона дуже любила тепло, у цій феєрії його відсутність була цілком виправданою.

Любка приготувала каву й вмостилася за столиком у кімнаті. Знову пригадала сьогоднішню зустріч, і тепла хвиля захлеснула її. Заплющила очі й заново пережила ті швидкі хвилини запаморочливого щастя. Вона мусить серйозно поговорити з ним, розпитати про його життя. Треба налаштуватися на це, зосередитися і з такими думками лягати спати. Може, тоді вдасться дізнатися бодай щось.

Дзвінок у двері порушив її роздуми. Тільки-но вона замислюється про щось важливе, хтось, як на зло, відволікає. Цікаві збіги, що вже почали переходити в закономірність… Хто цього разу?

Здивовано зазирнула у дверне вічко. Незнайома чоловіча постать, потираючи потилицю, тупцяла під дверми.

— Хто там?

— Ваш сусід!

Любка завагалась. Який іще сусід? Сусіди, яких вона приблизно знала й іноді зустрічала в під’їзді, зовсім не схожі на цього кремезного чолов’ягу.