Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

На чорно-білій світлині поряд — закарбовані часом два чорнявих хлопчики, як дві краплини води схожі один на одного. Величезними очима проникливо дивилися вони в об’єктив камери. Їхні надміру серйозні погляди були сповнені якоїсь незбагненної недитячої туги.

— Які дивовижні хлопчики… Це ваші сини?

— Так, мої сини. То були неймовірні діти… — мовив, не приховуючи журби, дідусь. — Я це кажу не тому, що вони мої, чи хочу похвалитися. Просто так воно було насправді. Вони були як дорослі. Максим ще хоч трохи розбишакував, а Павло — той уже геть як старий був. Вони нам стільки радості подарували, втіхи, любові… ми дуже пишались ними. Коли вони залишили нас… такого страшного горя, що пережили ми, не побажаєш і ворогу… Чим більше радості і щастя хтось дарує душі, тим страшнішим і незбагненнішим для неї буде горе від їхньої втрати…

Любка відійшла від фото й сіла на краєчок крісла. Певний час вони сиділи мовчки.

— Невже у вас узагалі немає рідних, бодай, знайомих? — обережно спитала.

Дідусь схилив голову.

— Ні, внучко. З рідних не залишилось нікого: мабуть, на мені прокляття нашого роду досягло свого апогею. Друзів теж уже не лишилось. А знайомі… Стара людина сьогодні нікому не потрібна…

— Можна, я буду вас провідувати? У мене в цьому місті теж нікого немає з рідних, я би з радістю до вас навідувалась.

Обличчя Петра Степановича просвітліло.

— Якщо хочеш, онуко, то звісно. Чому б ні!

Вони ще трохи побалакали, і жінка побігла на зупинку: вона ще дуже хотіла потрапити на вуличку із ліхтарем…

Любка поволі йшла вулицею, оминаючи калюжі, й роздумувала про сьогоднішню планерку. Головний редактор запропонував їй написати статтю в рубрику «Долі людські». Вона відчувала, що, пропрацювавши в редакції більш як півроку й вичитавши мільйони рядків, запросто могла б спробувати написати власний матеріал. Це було би чудовою нагодою рухатися вперед — чого вона, власне, і прагнула. Безумовно, вона спробує. Скажімо, про Петра Степановича: його непроста доля могла би зачепити душі багатьох…

Погляд її, як завше, ковзав по перехожих — вона вірила, що одного разу в натовпі побачить Коханого. Він же ходить цими вулицями, цією бруківкою, посеред усіх цих людей! Просто в інший час. Рано чи пізно їхні шляхи перетнуться…

Раптом серце закалатало у грудях: в юрбі енергійно крокувала знайома постать, котра, помітивши Любку, не роздумуючи, рушила їй назустріч.

— Привіт, Люба! Ти… з роботи, мабуть, ідеш?

— Привіт, Саш! — сумно всміхнулась. — Так, вгадав. Як ти? Все гаразд у тебе?

Юнак схилив голову.

— Та яке там «гаразд», коли тебе немає поряд… Вип’ємо кави? — з надією глянув на неї він.

— Чом би й ні!

Вони мовчки пройшлися вулицею і вже за кілька хвилин сиділи у кав’ярні. Любка намагалася втамувати розбурхані емоції: аж ніяк не сподівалась вона знову зустріти його, ще й так швидко.

Жінка дивилась на юнака, і печаль, що точилася з його погляду, цілила прямісінько в її серце. Із пам’яті зринали яскраві моменти з їхнього спільного життя, відгукуючись в душі приємним щемом… Вона відчувала до нього ніжність. Так складно замкнути своє серце й вивільнити з нього всі почуття до цього милого юнака, що з його появою розбурхалися знову.

— Розказуй, як живеш? — спитала тихо.

— Погано. Мені дуже погано без тебе…

Сашко взяв у долоні Любчину руку, і хвиля тепла обпекла її. Господи, як впоратися з емоціями? Їй хотілось негайно висмикнути руку, але поворухнутися чомусь було несила. Вона сиділа, схиливши голову й боячись зустріти очима його палкий погляд. Жінка відчувала його несамовиті почуття і вже не розуміла, навіщо погодилась на це кавування.

Треба встати й піти… Треба встати й піти! Однак Любка продовжувала нерухомо сидіти. Іноді притаманна їй інертність у ситуаціях, де треба було діяти рішуче, добряче її напружувала. Утім, зараз розуміла, що причиною всьому почуття. Почуття, яких ще досить у серці, і бути грубою й рішучою з тим, хто небайдужий, складно…

— То ти вже з ним?

— Ні. Я ще його не зустріла…

Сашко здивовано глянув на Любку, і в його погляді спалахнула надія.

— Любочко, я хочу бути з тобою! Дозволь мені бути з тобою, прошу…

Серце її нещадно краялось з кожним його словом. Знову все по колу? Ні. Тільки не це!

— Любий мій, зрозумій: ми не можемо бути з тобою разом… — Врешті вивільнила свою руку з його пекучих долонь і сьорбнула з філіжанки каву, щоб хоч трохи відволіктись від цього безумства.