Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Я не розумію! — Юнак розгублено дивився на неї. — Якщо ви досі не разом, то чому я не можу бути з тобою? Де ж він зараз?

— Він десь поряд. Він десь зовсім поряд, я це відчуваю… — мовила Любка й остаточно опам’яталася від Сашкових чар.

Вона подивилась на нього немов іншими очима й побачила перед собою юного хлопчину, котрий понад усе прагнув зараз Любку. Це прагнення надто нагадувало не досить свідомий порив. Може, це пристрасть? Так, це всього лише пристрасть! І вона обов’язково минеться в нього. Ця думка, радше висмоктана з пальця гіпотеза, трохи заспокоїла її, і жінка полегшено зітхнула, всміхнувшись:

— Са-а-ашка, — втішливо протягла, — а сказати тобі щось?

— Скажи.

— Давай зустрінемось з тобою рівно за рік тут, у цій кав’ярні, у цей самий час! Котра зараз година?

Сашко здивовано глянув на свій годинник.

— Майже вісімнадцята.

— Чудово! Отож, за рік, п’ятнадцятого листопада дві тисячі одинадцятого року, рівно о вісімнадцятій годині ми з тобою зустрінемося в цій кав’ярні. Я чекатиму тебе за ось цим столиком!

Юнак розгублено дивився на Любку широко розплющеними очима і, здавалось, не вірив у те, що вона йому каже.

— Я цілком серйозно, Саш! І знаєш що? В цей день ти розповіси мені про те, як закохався в чудову дівчину, про ваше щастя!

— Та ну! — відмахнувся він. — Будеш ти мене тут чекати, ага! Забудеш про це ще сьогодні! Яке там за рік…

— Дивись! — жінка з ентузіазмом дістала мобілку. — Я ставлю нотатку на цей день. Якщо й ти занотуєш, то теж не забудеш, і ми обов’язково зустрінемось!

Любка зробила нотатку й задоволено поклала мобілку в сумочку. Сашко неохоче, радше без віри, дістав свій телефон і, позиркуючи скоса на Любку, занотував у календарику цю подію.

— Ну, все гаразд, — задоволено мовила і примружилась. — Ось пригадаєш тоді мої слова! Ще посміємося з тобою, побачиш!

Та Сашкові було не до сміху. Його очі, здавалось, бриніли від сліз. Він схилив голову, щоб це було не так помітно.

— Вибач, Саш. Вибач, що страждаєш зараз через мене. Але все минеться, повір. — Вона торкнулася його плеча. — Ходімо, а то пізно вже.

Вони вийшли на вулицю. У теплому сяйві ліхтарів мерехтіли сніжинки. Немов у якомусь дивовижному казковому танку, кружляли вони й швидко танули, падаючи на мокру бруківку. Перший сніг у Львові! Любка примружила очі й усміхнулась — сніжинки ніжно лоскотали обличчя.

— Ти така дивовижна! — вирвалось у Сашка, котрий із захопленням дивився на Любку.

— Я звичайнісінька, повір, — засміялась вона.

— Ні, ти — особлива! Ти так дивуєшся простим буденним речам, на які майже ніхто не звертає уваги. А ти — ніби щоразу бачиш їх уперше! Як тобі це вдається?

Любка зупинилась і серйозно глянула на юнака.

— Саш, я просто ціную життя і все те, що довкола мене. Воно дається лиш раз, і я хочу встигнути відчути його, посмакувати ним, розумієш? Те, що ти називаєш простими буденними речами, насправді незвичайне! Просто зупинись на мить і придивись довкола. Тоді ти збагнеш, що кожна дрібничка — неповторна, особлива. Цінуй життя, щоб потім не картати себе, що чогось не встиг…

Вони мовчки дійшли до зупинки, і жінка приглушено мовила:

— Мені час. Ну, бувай.

Вона вже хотіла йти, та Сашко затримав її, взявши за руку.

— Чекай! Дозволь, я тебе поцілую! Востаннє…

Не дочекавшись відповіді, він притулив до себе жінку й спрагло припав вустами до її губ. Любка не пручалась. Вона застигла, заплющивши очі, і вбирала в себе весь той біль, ту пристрасть, відчай і безвихідь, що виплеснув із поцілунком юнак.

— Прости мені… — прошепотіла й провела долонями по його обличчю. Воно було мокрим… чи то від талих сніжинок, чи то від сліз… — Прости!..

Ускочила в розчинені двері маршрутки й прихилилась до вікна. Сил стримуватись більше не було: вона тихо заридала, не витираючи сліз, що нестримно котилися по лицю. Він стояв на зупинці — такий нещасний і беззахисний, у натовпі людей, котрі механічно пересувалися довкола нього, — і безутішно дивився їй услід. І якби маршрутка зараз зупинилась — Любка присягає, що вискочила б зараз і побігла до нього, щоб обійняти, втішити і ще раз просити пробачення. Але маршрутка продовжувала їхати, і Сашкова постать віддалялась від неї все далі й далі…

Усе. Його вже не видно. Заплющила очі й доторкнулась пальцями до вуст, які ще пашіли від поцілунку. Як же тяжко! А як тяжко бідолашному хлопцеві! «Господи, забери від нього той біль і віддай мені! Я стерплю все! Я стерплю, обіцяю! Аби він так не страждав через мене…»