Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Любка зітхнула, набравши повні груди свіжого, морозного повітря. Це несподіване мимовільне видіння було аж надто переконливим. Жінка вірила, що це був знак згори: вона пережила зараз їхню майбутню зустріч. Отже, чекати залишилось не так довго!..

У редакції, як завше, кипіла робота. На фоні тихої музики виділялися клацання клавіатури та шарудіння паперу. Кожен тихенько виконував свою ланку роботи. Час до часу цю гармонійну редакційну атмосферу порушували неголосні фрази, на кшталт: «пожежники готові, кидаю!», «Лесю, покинь долю і швиденько берись за кримінал!», «Юрко, на якій стадії політика?» чи ж «хто би зайнявся інтимом?». Це було би кумедно, та лише людині, котра не знала, як працює редакція. Ті, хто творив черговий номер, були зосереджені кожен на своєму завданні, і для них ці, здавалося б, дикуваті фрази були цілком нормальними.

Любці дуже подобалось працювати тут. Розклавши перед собою купу сторінок, які належало уважно вичитати, вона зосереджено шукала помилки. Звісно, в глибині душі вона, як завше, прагнула більшого, проте бути часткою цього захопливого процесу, цього чудового колективу їй було дуже приємно.

А крок уперед уже було зроблено: її перша стаття під назвою «Прокляття роду Савицьких» у рубриці «Долі людські» вже запланована в наступний номер. Матеріал вийшов чудовий. Звісно, сумний і трагічний, але написала його Любка з душею. Петро Степанович — головний герой — неохоче погодився давати інтерв’ю, але жінка зуміла його переконати, що матеріал потрібен. Його непросте життя, досвід будуть цікаві людям, а стійкість і сила духу, котрі просто вражали, — повчальні. Прокляття, що чорною хмарою нависло над їхнім родом, трагічною ниткою оповило розповідь…

Любка відвела погляд у вікно, за яким падав такий лапатий сніг, що, здавалось, вийди вона лиш на хвильку туди, і з неї вийде добрячий сніговик. Однак наприкінці дня, коли жінка вийшла з редакції, у повітрі пролітали лише поодинокі сніжинки. У сяйві запалених ліхтарів вони були схожі на крихітні зірочки.

Де зараз Коханий? Чим займається цієї миті? Про що думає? Може, він десь зовсім поруч? Іде вулицею і всміхається від того, що сніжинки лоскочуть йому обличчя… Може, теж дивиться в це чудове темно-синє небо, що, контрастуючи з вогнями ліхтарів, видається таким глибоким, таким неперевершеним? Чи думає він про неї? Чи мріє зустріти її?

То був четвер, кінець робочого дня. Любка йшла вулицею, насолоджуючись запахом весни і приємною суєтою міста. Тиждень був важким. Як і попередній. Поєднувати роботу коректора й дописувача було трохи складно. Та головне — їй це подобається, тож втома була приємною. Окрім рубрики «Долі людські», що закріпив за нею головний редактор ще взимку, додалась колонка на сторінці криміналу. Можливо, невдовзі вона залишить посаду коректора, щоб повністю присвятити себе журналістиці.

Любка йшла, подумки плануючи теми наступних матеріалів, аж раптом… Раптом роздуми її порушив знайомий і такий рідний голос. Життєдайним струмком пролунав він серед усього цього гамору й суєти:

— Кохана!

Жінка оторопіло озирнулась, і гаряча хвиля щастя так несподівано захлеснула її, що вона мало не втратила рівноваги: на узбіччі вулички, в тіні квітучих дерев стояв ВІН! Усміхаючись їй, він навстіж розкрив свої обійми.

О небеса!!! Він упізнав її! Упізнав! Господи, чи… це знову сон?

Не тямлячи себе, швидко кинулась до нього, оминаючи перехожих. Він теж пішов їй назустріч, обличчя його палало щасливим вогнем, очі сміються.

— Привіт! — мовив, наблизившись. — Впізнаєш мене?

— Привіт… — видихнула вона, ледве стримуючи хвилювання, та марно: серце мало не виплигувало з грудей. — Звісно впізнаю!

— Отже, я не божевільний. Ходи до мене ближче, моя люба… — Він узяв її руку, затим лагідно, але міцно обійняв. — Ти поряд… Нарешті ти поряд… — прошепотів.

Які знайомі до болю слова… Любка притулилась до нього, обвила руками шию, і якийсь час вони стояли мовчки, заплющивши очі й насолоджуючись близькістю. Реальною близькістю. Вони не звертали уваги на людей, що проходили повз них, — їх просто не існувало зараз. Здавалося, світ, котрий ще хвилину тому шалено вертівся у своєму хаосі, завмер: ніби хтось ненароком натиснув на паузу. Лиш Вони існували зараз. Вони і Їхнє Кохання, що, поєднавшись, вибухнуло в серцях благодаттю, а душі, доторкнувшись одна одної, затріпотіли в солодкому блаженстві…

— Господи, невже ми зустрілися? — нарешті мовив він, зазирнувши їй у вічі.