Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Коли Софійці принесли морозиво й американо, Ден уже випив своє перше пиво, уважно дивився на неї і розговорився, переважно про новинки з книжок і кіно. Вони сміялися, згадуючи прем’єру одного з фільмів Коенів. Потім Ден заговорив про її курсову, сказав, що тема цікава, в перспективі може перерости в магістерську, а якщо буде бажання рухатися далі, то тему можна трохи розширити, дати кілька більших контекстів і зробити непогану дисертацію.

— Це, звісно, науковим проривом не буде, — усміхнувся він, — але повністю розкрити, систематизувати матеріал можна. Це також по-своєму важлива робота.

— Навіть не знаю… — знітилася Софійка.

— А тут нема що знати. Треба думати про перспективи. Курсова — це тимчасове, а далі життя триватиме.

Офіціант приніс Дену друге пиво, баварські ковбаски та соуси. Він одразу накинувся на їжу, попиваючи пиво, а Софійка мовчки злизувала морозиво з десертної ложечки. Щоки Дена були набиті хлібом і ковбасками, він їв пристрасно, інтенсивно, з натхненням. Софійка згадала спогади Льва Шестова про Макса Шелера, як той сидів на одному банкеті навпроти нього і їв — їв багато та піднесено, ніби поет, а наступного дня… помер. Вона пирснула зі сміху. Ден Мадяр запитливо на неї поглянув, і Софійка миттю посерйознішала.

Вона розповіла про свій план курсової, дістала роздруківку й показала викладачу. Ден перестав жувати, відклав виделку й узявся читати. Іноді Розенкранц ледве помітно кивав, ніби погоджувався з прочитаним, іноді ж злегка усміхався, і Софійка відразу нервувала, чи часом не усміхається він над наївністю окремих ідей та пунктів.

— Такий розгорнутий умовний план — це взагалі дуже добре, бо дає можливість бачити свій шлях детально. Але… але… але… але…

— Щось не так?

— Надто багато уваги приділено «історії питання», огляду історіографії. Це потрібно робити, це вітається, але курсова ж присвячена не цьому, — усміхнувся він.

— Справді, — задумалася Софійка.

— Це все — окей, — підняв Ден папірця, і його рука зависла з ним у повітрі над тарілкою зі шматочками баварських ковбасок, — але це все матеріал тільки для першого розділу. Лише третина роботи.

Софійка розгубилася і поклала ложечку на блюдечко. До американо вона так і не доторкнулася. Розенкранц, помітивши, що вона захвилювалася, дружньо взяв її за руку й почав всіляко заспокоювати. Він говорив, що нічого страшного нема і що це звичайнісінькі робочі моменти. Ден розпитав, що вона вже прочитала та опрацювала. Потім, вислухавши її, підказав теми двох наступних розділів, які і розкриють усю курсову. Також порадив прочитати кілька нових праць, які було надруковано минулого року, але ще нема в Україні, навіть підказав, де їх можна прочитати — одну в електронному вигляді, а іншу — в науковій бібліотеці, зокрема в зарубіжному журналі. Софійці стало трохи легше, вона вже не хвилювалася і з вдячністю дивилася на Дена.

— Головне — текст. Пора вже сідати і поволі писати. Не треба цього робити в останню ніч, ніби перед розстрілом. Тиха вода камінь точить, — усміхнувся він, і під його охайними вусами вона побачила рівні білі зуби.

Ден знову взявся за пиво, а Софійка занотовувала почуте від нього у невеличкий блокнотик, декілька разів перепитала про джерела, прізвища авторів і назви їх праць. Вечір минув приємно, вони багато говорили про прочитані книги, про улюблених авторів — романістів, поетів, культурологів, філософів, про акторів і режисерів, потім перекинулися на знайомих, але не пліткували, а згадували з повагою та усмішками.

Йому на мобільний зателефонували, він поглянув на номер і став трохи заклопотаним, вибачився, що на кілька хвилин покине — і вийшов із кабінки розмовляти. Ден невдовзі повернувся, в його поведінці з’явилися певне пожвавлення і нервозність. Розенкранц натиснув кнопку виклику офіціанта, потім ще раз. Після «Самотнього бізона» він провів її до автобусної зупинки, подякував за вечір і попрощався. Софійка зайшла в порожній автобус, сіла біля вікна, дивлячись йому вслід. Попри те, що Ден був високий і кумедно йшов, немов жирафа, — він усе одно був дуже милий. Автобус рушив, а Софійка і далі стежила за його силуетом, повернувши голову: в темряві було видно, як він розмовляє по мобілці, сильно розмахуючи руками, — певно сварився.

Софійка довго розкачувалася перед написанням курсової — багато читала, робила виписки, готувала необхідні цитати, нарешті чітко виписала план, погодила його з керівником, але саме написання роботи відклала на наступний семестр, наприкінці якого й повинна її здати Денису Мадяру та захистити. Вона ще декілька разів спілкувалася з Деном щодо своєї курсової: двічі в телефонному режимі і ще один раз — на кафедрі. Потреби взайве йому набридати не було, тому Софійка планувала засісти за курсову відразу після новорічно-різдвяних свят.