Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Чому моє робоче місце й досі не облаштоване?

— Я не відповідаю за облаштування робочих місць, — усміхнувся Ярослав Дмитрович.

— А за що ви відповідаєте?

— Я є вашим безпосереднім керівництвом.

— У такому разі вам необхідно подбати, щоб робочі місця ваших працівників були облаштовані належним чином.

— Вони і так облаштовуються належним чином.

— Тоді нехай мені принесуть мій комп’ютер, телефон, канцелярське причандалля, лампу для читання, аудіоколонки, течки для паперів, усе необхідне для праці.

— Похвально бачити, коли людина так рветься працювати.

— Я не вбачаю тут нічого смішного, — сказало подвійне підборіддя.

— Коли вам облаштують місце — на вас чекає дуже відповідальне завдання.

— Яке ще завдання? — насторожилася Антоніна Річардівна.

— На вас чекає дуже відповідальне завдання — підготовка моніторингу.

— Якого ще моніторингу? — насторожилося подвійне підборіддя.

— Моніторингу рішень в освітній сфері, які діють у країнах Європейського Союзу.

— Якого Європейського Союзу? Мені нічого такого не казали. Я не повинна такого робити… Що це все означає?

— Це означає, що ви будете моніторити ситуацію, вивчаючи іноземні сайти освітніх та урядових організацій, будете робити узагальнення, компонувати матеріал по темах, головну суть викладати в коротких резюме і так далі.

Антоніна Річардівна обурено витріщила на нього очі, вона цілий робочий день лопотіла про свою важливість, про те, коли, де і ким вона працювала, а Ярослав Дмитрович лише усміхався, казав «чудово» і висловив сподівання, що цей вагомий досвід знадобиться у подальшій роботі.

Додому він прийшов геть виснажений, голова від порожніх розмов розколювалася. Він повечеряв, випив знеболювальне і ліг спати. Ярославу Дмитровичу наснився дивний сон, ніби в нічному небі пролітає зграя генеральських тьоток, у них очі світяться, ніби автомобільні фари, а роти й обличчя розмальовані фіолетово-червоними кольорами, наче в якоїсь західної рок-групи далеких вісімдесятих. Крізь сон він запитав, чому в Біблії не сказано: «…І прийдуть по тебе генеральські тьотки».

10 квітня 2013, Київ

Студентка Софійка Омельянчик, тиха кароока дівчина з Волині, буквально була зачарована молодим викладачем Денисом Мадяром, із яким чимало її подруг і знайомих почувалися на короткій нозі, і кому він, коли виникала міцна дружба, дозволяв себе називати «Ден». Ясна річ, такі стосунки виникали не відразу, а мали тривалу історію симпатії, зближення, коли люди все більше проникають у внутрішній світ одне одного й потреба часто спілкуватися стає незворотною.

Ден був яскравим лектором — начитаним, обізнаним із темою, володів кількома іноземними мовами, непогано орієнтувався в закордонних джерелах, багато читав, допомагав із необхідною літературою студентам, емайлом постійно розсилав статті-новинки, а на семінарських заняттях, колоквіумах та екзаменах був демократичним і не валив людину, як це іноді робили відверті циніки та злюки, які до студентів ставляться зневажливо. Ден постійно, як він сам любив казати, «модернізував» свої лекції, посилював слабші місця, поновлював цікавими деталями, фактами, ідеями, через що його дуже любили слухати і через що він завжди займав перші позиції у негласному рейтингу викладачів університету. Про нього з року в рік передавалася легенда: наче він ще жодного разу молодшим курсам не прочитав «однакову» лекцію, яку раніше слухали студенти, що вже випустилися. Також він був блискучим актором, іноді грав в університетському аматорському театрі, чимало студенток ішли на постановки, аби побачити, як він грав персонажів Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Бернарда Шоу. Але величезний фурор він зробив як актор, коли грав Розенкранца за п’єсою «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Тома Стоппарда. Дівчат він просто підкорив, і після цієї вистави його почали називати Розенкранцом, вони часто сипали цитатами з цієї п’єси, навіть виробили «свою» шифровану мову.

— Він грає — просто блискуче! — говорив колега з його кафедри.

— А як він вправно підкидає монетку! — шепотіла лаборантка, глухувата жінка передпенсійного віку.

— Це не він підкидав монетку, а Ґільденстерн — отой студент із історичного факультету!

— А ми про кого зараз говорили?

— Ми говорили про Розенкранца. Про нашого Дениса Мадяра.

— О, Денис Олегович! Він чудовий актор! Так! — почервонівши, залопотіла вона язиком.