Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Ден нервував усе більше, певно через те, чого так довго не виходить до гостей Мирося. Софійка пішла в туалет, який знаходився біля кухні і в якому ще не до кінця була викладена керамічна плитка, — господарі, певно, робили ремонт. Вона сіла на унітаз і чула, як на кухні вовтузиться Мирослава, як вона перекладає посуд, як вмикає і вимикає воду в крані. Софійка підвела голову й помітила, що у невеликому вікні між кухнею та туалетом із ванною нема скла. «Ну чого так довго?» — почула голос Дена, який певно зайшов на кухню. Мирося виправдовувалася, що в хаті більше нема чого їсти. «Ти мене ставиш в незручне становище», — сказав Розенкранц. «Денисе, до чого тут я? Якби я знала, тоді би підготувалася», — відповіла дружина. «Дістань із морозилки кров’янку, домашню ковбасу, які передала тітка з села, швиденько розігрій і принеси. Все дуже просто», — здавленим, тихим голосом тиснув він на неї. «Кров’янку ти з’їв ще минулого тижня, а домашню ковбасу… три дні тому, коли ви бухали з Володимиром Павловичем, ви її з’їли». — «Бляяя…» — вигукнув він тихо. «Пусти, мені боляче, пусти… що ти робиш? Денисе, ай…» Потім Софійка почула ляпас по обличчю й жіночий зойк.

Софійка спустила воду і вийшла з туалету, краєм ока вона помітила, як на неї пильно зиркнув каламутним поглядом Ден. Вона повернулася до вертепників у залі, які весело розмовляли. Через декілька хвилин зайшов Денис і знову взявся усім наливати. Невдовзі його дружина, бліда мов стіна, принесла на таці чай і каву. Лише один раз він поглянув на Софійку, але вона швидко відвела очі і зробила вигляд, ніби нічого не знає. Після чаю й кави гості подякували й покинули квартиру Дениса Мадяра. Дорогою в автобусі всі вихваляли дружину Дена, як йому з нею поталанило, а потім вихваляли самого Дена. Софійка мовчала і дивилася на рекламні вогні нічного міста та освітлені вітрини модних бутиків.

Софійка Омельянчик більше з Деном-Розенкранцом, керівником курсової, не бачилася: в нього постійно не було часу і він завжди був заклопотаний справами. Ден по телефону заспокоював її, що нема чого переживати і щоб вона вже принесла йому готову роботу.

Наприкінці семестру Софійка віднесла курсову на кафедру, за кілька днів до захисту їй подзвонив на мобільний Ден і сказав, що прочитав, — надиктував декілька зауважень, які варто врахувати. Вона ці зауваження взяла до уваги, і деякі з них були слушними. На захисті вона несподівано отримала середній бал. Завідувач кафедри, старий ретроград і прискіпливий стариган, доколупався до новизни роботи та нового методологічного інструментарію, якого не розумів; він так несподівано запалився від своєї критики, що весь почервонів, мов зварений лобстер, і його взялися підтримувати та заспокоювати інші члени кафедри, переважно такі ж ходячі музейні мумії науки та освіти. Денис Мадяр як керівник курсової роботи майже нічого по суті не сказав, несміливо озвучивши загальний набір фраз, і, дивлячись на буйний настрій кафедральних динозаврів, просто відморозився.

У подальшому вони більше не контактували.

На вихідних Софійка зустрілася на каві з Маріанною. Вони багато говорили про модні речі, в яких бутіках є знижки. Маріанна порадила один хороший інтернет-магазин, де є круте шмаття з Італії, Іспанії та Франції. Потім вони заговорили про університет, поточні події і мимоволі зачепили Дена. Софійка не витримала і поділилася своєю історією. А Маріанна, яка була найцинічніша з її середовища і, можливо, тому на все дивилася дуже тверезо і критично, просто розреготалася.

Софійка розгублено чекала, коли та заговорить.

— Що ти про це думаєш? — не витримала вона.

— Дєтка, щоб не розчаровуватися — не треба зачаровуватися, — усміхнулася Маріанна й додала, що нічого надзвичайного в цій історії нема, мужики, щоб приховати своє справжнє жлобство, на публіці готові корчити з себе будь-кого, головне, щоб це відповідало їхній справжній меті.

— Якій? — здивувалася Софійка.

— Якій? Тупо контролювати ситуацію. Володіти нами. Мати владу. Корчити з себе авторитета і потрібну людину. Це в них у крові. І Ден — не виняток. Ну лупить він вдома свою тендітну жіночку, дурочку-курочку. Прапор їй у руки — сама на це погодилася. Ну бик він совковий. І що з того? З них — більшість така. Прибрати з них нанесений крем у вигляді толерантності, феміністичності, показової культурності — і буде худоба в хліву.

Софійка Омельянчик задумалася, від цих слів Маріанни їй стало дико сумно, настільки, що в неї пропав настрій. Але невдовзі вона опанувала себе: