Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Коля, оглядаючи стіни з роботами Євгена Дмитровича та його учнів, мимоволі кинув:

— Та нє — в село я не їздок, там всюда грязюка, кроси можна запачкать.

Коли він пішов, Євген Дмитрович ще довго гортав його акварелі, в яких ні хріна не розумів, і думав про те, куди котиться світ. Хатинки, берізки, хмарки, річечки йому були рідніші на картинах художників, аніж незрозумілі плями, лінії, написи й фігури. Він на Колю не ображався, йому було прикро, що його власний час давно минув.

У кабінет непомітно зайшла Марія Антонівна, вона підійшла ззаду до чоловіка, який так і залишився сидіти за столом, й поклала йому руки на плечі. З-за його спини вона дивилася на незрозумілі акварелі Колі й усміхалася:

— Оце згадала чомусь покійного Миколу Григоровича… Боже, і якими ж придурками ви були, як згадаю — реготати хочеться.

— Чого це придурками? — незадоволено пробурчав чоловік, потім обернувся до дружини та усміхнувся.

— Але як тоді все було по-іншому, навіть не віриться, що це було з нами. Правда? Все тепер, ніби в тумані. Таке враження, ще трохи — і взагалі все зникне, ніби й ніколи не було.

— Ти так думаєш?

— Не знаю. Чогось так подумалось.

— Ми — не перші і не останні.

— Були часи, — усміхнулася вона задумано й поцілувала чоловіка в сиву голову.

— Пустеля. Але в пустелі також люди живуть, — погладив він руку дружини.

2 квітня 2013, Новосілки

Він зайшов у великий, просторий кабінет із низкою робочих столів і працівників, мовчазний, непривітний, заклопотаний. Хлопці і дівчата відірвали очі від моніторів і подивилися на літнього завідувача відділу. Він стояв у розстібнутому темно-зеленому пальті, ледве перевів подих, але потім трохи попустив вишневу краватку, розшпилив верхній ґудзик сорочки і подивився на свого заступника, який зайшов за кілька хвилин до нього і саме читав роздруківку біля одного зі столів.

— Слава, де наш похоронний календар?

Сорокарічний коротко стрижений брюнет відірвався від роздруківки, скинув окуляри:

— Я зняв. А що?

— А як ти думаєш?

— Знову? — здивувався Слава.

— Так, Ярославе Дмитровичу, знову.

Слава розсіявся.

— Діставай календар і вішай на стіну — він як ніколи актуальний, — також усміхнувся завідувач відділу.

— І як же це сталося?

— Не питай. Поки ти прохолоджувався у середземноморській відпустці, нам знову підкинули двох чортових відьом, — сказав Ігор Матвійович.

Співробітники заворушилися, почали перешіптуватися й уважно їх слухати.

— Кого? — перепитав Слава.

— Кого-кого — цих чортових генеральських тьоток. Двох лише недавно спровадили — одну на пенсію, а іншу Господь прибрав. Прости, Господи… — перехрестився він. — А тепер знову! Все повернулося на круги своя.

— Значить — це наша доля, — усміхнувся Слава.

— Доля… Зробили з відділу якесь чистилище для тьоток… — ледве стримувався Ігор Матвійович.

Він скинув з себе шарфика, пальто й продовжив:

— Вони ж ні хріна робити не вміють. Хто за них працюватиме? Знову ми? Знову наша молодь? Їх повикидали з інших робіт, бо вже, певно, всіх добряче дістали, а на завершення прислали до нас — помирати! Цей дурдом триває вже двадцять років! Двадцять років я чекаю, коли цих тьоток нам більше не постачатимуть! Кожен директор мені каже, що більше такого не буде, але все одно їх підсаджують! Директори міняються, а з ними і тьотки.

Ярослав Дмитрович його заспокоював і казав, що нічого страшного, переживемо. Співробітники, декілька тридцятилітніх хлопців і двоє дівчат, перезирнулися й почали стежити за Ігорем Матвійовичем. Вони навіть трішки усміхалися, бо історія з «генеральськими тьотками», як їх зневажливо називав завідувач відділу, була його найболючішим місцем і відділ до неї вже звик. Час від часу керівництво прилаштовувало у відділ перебути до пенсії або коханок, або дружин, або вдів чи родичок якихось загадкових генералів-силовиків чи високопосадовців.

Ігор Матвійович покликав Ярослава Дмитровича та ще одного співробітника до себе в кабінет. Поки завідувач відділу бурчав, вішаючи своє пальто в шафу, поки він розчісувався і мостився за своїм столом, Ярослав Дмитрович з іншим співробітником дістали саморобний календар і прикріпили його до стіни — одразу навпроти столу Ігоря Матвійовича. На календарі виставлені роки, починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, під кожним роком декілька рядків, у яких записувалися слова «Білочка», «Клуша», «Духовка», «Бультер’єр», «Дракула», «Я-не-такая-я-жду-трамвая», «Бліда поганка» та інші. Це все були клички «генеральських тьоток», які їм присвоювалися завідувачем та співробітниками поза їхні очі. Напроти кожної клички стояли значки: «в» — вибула, або «†» — померла.