Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Вони замовили собі чай із печивом, Микола Григорович дістав пакет із бутербродами. Поснідавши, Хорошевський дивно подивився на юнака, нахилився до нього й тихо сказав:

— Бачив би ти, яка це дама.

— Хто? — удав, що не розуміє про кого йде мова.

Микола Григорович здивовано на нього поглянув, але продовжив:

— Вона там вовком виє. Художник! Тонка душа! І замужем за агрономом-свинопасом. Ти хоч розумієш, як їй важко?

— Уявляю.

— Нічого ти, чоловіче, не уявляєш, — спересердя сказав Хорошевський.

Потім він трохи дивно продовжив, що ви, Женя і Валюша, обоє молоді, сильні творчі та емоційні натури, що вам буде цікаво підтримувати стосунки. Женя уважно слухав і не перебивав. Микола Григорович сказав Жені, що між тобою й Валентиною різниця не суттєва — якихось п’ятнадцять років, вона така красива жінка, що в неї не важко навіть закохатися.

— Ти можеш їй бути потрібний, як ковток води, — знову поглянув на Женю, але той дивився у вікно на чудесні краєвиди Чернігівщини, що мигтіли рівномірними фрагментами між придорожніми білими стовпами.

Женя Бублик лічив стовпи, лічив довго, але збився. Йому набридло рахувати і він почав думати. Вдалині в полі миролюбно паслися ранкові корови. Так довго Женя ще не їздив. Він усю дорогу уявляв художницю Валентину, старшу від себе жінку, матір хлопчика Іллі, дружину агронома, яка мешкала в далекому краю, в невідомому селі на Сумщині, він дуже хотів побачити її картини, поговорити з нею про живопис, бо ще ні з ким із художників, окрім Миколи Григоровича, про це не говорив. Женя Бублик віз папку своїх ескізів і хвилювався, як вона сприйме його малюнки.

Вони вийшли у селищі Валентини о десятій двадцять. Сонце вже добряче припікало, і вони пішли широкою асфальтною дорогою від станції в глибину села. Хорошевський постійно бурмотів, що біля продовольчого магазинчика має бути невеличка площа з облізлим пам’ятником Леніну, потім ще три квартали ліворуч, і в невеликому провулку хата Валентини буде третьою. Вони все йшли, а Жені Бублику здавалося, що кінця цій мандрівці ніколи не буде, що вони вже не знати де опинилися. Вулицею переміщалися незнайомі люди, хто на велосипедах, хто на підводах, деякі з них дивилися на них із цікавістю, а деякі просто віталися й прямували далі.

Хорошевський і Женя знайшли потрібний провулок. Микола Григорович бурмотів собі під носа, що нічого не впізнає, дерева надто порозросталися. Біля потрібної хати вони помітили гори піску та щебеню, певно, господарі вели будівельні роботи. Вони відчинили високу металеву хвіртку, й на них загавкала здоровенна волохата московська сторожова, прив’язана до тросу. З будинку вибіг хлопчик в одних трусиках, і Хорошевський сказав йому, щоб той покликав маму. Невдовзі вийшла жінка, коли вона підійшла до Хорошевського, то сильно здивувалася, але моментально стала веселою.

— Боже мій, дорогий Миколо Григоровичу! — кинулася йому в обійми.

— Валюшо, ось — перечитував твого останнього листа і вирішив заскочити.

— Якого листа? Отого, що я писала ще років п’ять тому? Ха-ха-ха, — голосно розсміялася Валентина і запросила гостей на веранду, бо в хаті повний розгардіяш.

На подвір’ї стояла бетономішалка, лежала купа піску та поскладана червона цегла. Валентина сказала, щоб не звертали увагу, вони з чоловіком розібрали частину старої хати і женуть три поверхи, а потім будуть перекривати, майстри десь на підході — везуть бетонні плити. Вона посадила їх за довгий стіл, що стояв посеред веранди. Стіл був закладений мисками, банками, пакетиками насіння, посудом, іншими речами. Валентина, розпитуючи в Миколи Григоровича про його життя і здоров’я Ніни Іванівни, швидко звільнила половину столу.

— Оце привіз вам, Валюшо, молоде обдарування, — показав Хорошевський на Женю, — це ху-дож-ник.

Бублик сконфузився від слова «художник» і того, як воно було вимовлене. Валентина пильно подивилася на Женю і знову дзвінко розсміялася. Вона покликала сина і сказала, щоб приніс тарілки, виделки і чарочки. Малий миттю побіг до хати.

— Ну, як ти, дорога Валюшо? — запитав Хорошевський.

— Та все добре, маю трьох діток…

— Трьох діток! — перебив її вигуком Микола Григорович.

— Так, меншенькій, Марічці, — оце на днях рочок відгуляли. Старший, Іллюшка, ну ви його знаєте…

— Да, да, Іллюшка.

— Побіг на річку рибу ловити. Зовсім від рук відбився. Середній — Максимчик. У всьому мені допомагає, — усміхнулася Валентина, підвелася й пішла на кухню за стравами.