Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Ви, напевно, Коля? З училища культури? Проходьте, Євген Дмитрович чекає на вас.

— Я — Коля. Здрасті.

Коля невпевнено ступив через поріг квартири в панельній дев’ятиповерхівці, в темному коридорі помітив невеликий гардероб. Він вимкнув плеєр, витягнув із вух внутрішні чорні навушники, скинув шкіряну курточку. До нього у домашньому спортивному костюмі вийшов Євген Дмитрович, він радо привітався, обійняв юнака, поплескав по плечах і запросив у свій робочий кабінет.

— Ви захопили свої акварелі?

— Ага, — знітився Коля.

— Знаєте, на перший погляд акварель — дуже проста техніка і за неї, як правило, мало хто береться. Наївно думають, що це лише для дітей у школі, — говорив Євген Дмитрович, поки вони прямували до кабінету, обставленого охайними дерев’яними стелажами та обвішаного невеликими картинами.

Коля захоплено стовбичив посеред кабінету і розглядав роботи на стінах: графіку, ескізи, картини, написані олією, деякі роботи колажного типу, де використовувалося скло, дерево, метал. Він уважно дивився на роботи й теми, і половина з них йому здавалися або наївними, або повним ацтоєм.

— Тут я тримаю переважно малі роботи, більші — в залі. Зверніть увагу на це, — показав Євген Дмитрович на кілька робіт однакової форми та однакового стилю й виконання, — це графіка на склі, я сам це придумав, хоча знаю художників, які в ній працюють в інших містах.

— Ж-и-р! — захоплено сказав Коля.

— Що?

— Класно. Ну, то їсть дуже гарно.

Євген Дмитрович посадив Колю на невеликий диван, а сам сів на стілець біля письмового столу. Він уважно й мовчки дивився на кожну акварель, деякі відкладав, потім знову до них повертався, іноді його права густа чорна брова від подиву підіймалася вгору. Зайшла дружина, принесла тацю з бутербродами, чайничком і чашками, поставила на стіл. Євген Дмитрович попросив її ще принести лимонного лікерчику, але вона на нього здивовано поглянула і сказала, що Коля — ще хлопчик. Він її заспокоїв, що нічого страшного — з ним трішки можна.

— Лікерчик, люба, не завадить. Бачиш — він весь переживає, — поглянув на хлопця та усміхнувся.

Коля знітився ще більше й почервонів. Євген Дмитрович насторожився від неприємного запаху, який наповнював кімнату, поглянув на брудні світлі шкарпетки Колі й відчинив кватирку. Марія Антонівна принесла тонку високу пляшку лікерчику з чарочками. За лікерчиком вони розговорилися. Коля зізнався, що малює більше в комп’ютерних програмах, на спеціальному планшеті, просто спробував малювати натурально, так би мовити, тому обрав акварелі, але планує перейти на олію і хоче опанувати класичну техніку, бо має чимало задумів: мріє поєднати класичні сюжети з техногенними штуками.

— Античні статуї та ядерні заводи, — усміхнувся Євген Дмитрович.

— Мене цікавить постмодернізм.

Євген Дмитрович трохи набундючився і кисло подумав: ще не має уявлення про прерафаелітів, а вже лізе в постмодерністи. Він почав обережно розпитувати Колю про життя: навчання, друзів, хобі, запитував, чи має час на малювання, чи розуміють це друзі.

— Та нє — малюю я дуже мало, мені больше музика нравицця. У нас є своя група, ми експериментуємо, мішаємо джаз, реп, блюз, усе, що можна тільки намішати, пробуємо писати електронну музику, — захоплено розповів Коля.

Євген Дмитрович неуважно все це слухав і нічого не зрозумів; він знову поглянув на акварелі Колі і не побачив там ні образів, ні тем, нічого: це були якісь скажені, хаотичні маски, які мішалися кольорами і не відповідали його уявленням ні про композицію, ні про глибину, ні про стилі. Він з ностальгією почав розповідати, яким було творче середовище в місті двадцять років тому, який це був прекрасний час, які були вечори та обговорення.

— А ви знаєте, що в мене була своя школа? — обережно наблизився він до Колі і пильно подивився йому в очі.

— Школа? Яка школа? — перепитав він, але знову відволікся на картини, — ця картина прикольна, тут гарно вийшло небо.

— Школа як метод, якого дотримуються твої послідовники, — сказав Євген Дмитрович, намагаючись своїм голосом надати глибини цим словам.

— Школа? О, нє — то не для мене. Нада робити щось прикольне, нове, щоб усіх від цього ковбасило, — сказав Коля, сьорбаючи лікер.

Євген Дмитрович знову затих, не знаючи що казати. Потім він згадав Ларису, яку вже не бачив багато років, і розповів про неї Колі, що колись в училищі культури вчилася дівчина — справжній самородок, малювала так, що збігалося все місто дивитися на її роботи. Коля уважно слухав і сказав, що в них на курсі також є така — Маша Підгулько, малює так, що кожному дасть фору, але дуже сильно закладає, переп’є любого в общазі. Євген Дмитрович незадоволено пробурмотів собі під ніс кілька нерозбірливих фраз. Йому ця розмова все більше не подобалася. Враз він пожвавився і запропонував Колі поїхати до Лариси — це тут, лише три-чотири станції залізницею — і вже її село.